Кажете у фільмі «Не дивися вгору» показаний інфантилізм суспільства і його цілковита захопленість соцмережами? Певно, ви не дивилися серіал «Клікбейт» на NETFLIX. Переглядаючи його я пережив справжній шок. Так, ведучи блог, я дуже гарно знаю наскільки потужно впливають соцмережі на наше життя. Але тут я усвідомив масштаб, і без перебільшення – мені стало дурно.
Про що фільм? Події відбуваються в Сполучених Штатах. Якось у мережі з’явилося відео де побитий чоловік тримає плакат «Я був жорстокий з жінкою. 5 мільйонів переглядів і я помру». Відео бачать родичі чоловіка – його сестра, дружина і мати. З’ясовується, що чоловік зник. В той час як відео набирає нові тисячі переглядів, його родичі Бога молять аби 5 мільйоні переглядів не набралися. Але…
Далі починається вертеп. В мережі з’являється додаток, де всі хто шукає зниклого чоловіка можуть ставити відмітки, які місцини вже оглянуті. До пошуків підключаються сотні людей. В додатку періодично з’являється повідомлення «Знайшли!», та коли сестра зниклого приїздить на місце, вона бачить манекени, на які почеплені фото зниклого. Емоції сестри зразу потрапляють на камери смартфонів – і в інтернет.
Зрештою чоловіка знаходять не пошуковці, а поліція – мертвого.
Життя родичів загиблого перетворюється на акваріум. Їх скрізь переслідують просто пересічні люди, їхнє життя миттю стає публічним, їх постійно намагаються зняти і викласти фото і відео в мережу. Їх кругом переслідують журналісти. На світ Божий вивертають всю їхню «брудну білизну», все чого вони не хотіли розголошувати.
До речі, маю визнати, я навіть відчув певну повагу до українських журналістів. До такого цькування жертв злочину та такого днища як у фільмі опускаються їхні американські колеги (а мені й веселіші приклади чути доводилося), наші ЗМІ явно ще не опустилися. Навіть добряче упороті. Хоча, можливо – все з часом.
Не буду далі розкривати сюжет, аби не псувати інтригу. Скажу таке. До якого типу героїв ви звикли у детективах? Жертва, злочинці, свідки, знайомі, офіцери поліції або приватні детективи. Так? Так от тепер додай до всього цього ще 2-3 мільйона осіб які просто стирчать у соцмережах і ловлять кожну подробицю про злочин. Для яких шалене горе, яке реально сталося з певними людьми перетворюється… просто на шоу. На шоу, на якому захоплено хайпують блогери, яким кортить збільшення відвідуваності. Хайпують журналісти, які конкурують з блогерами, і для яких хайп це рейтинг, а рейтинг це гроші. Мабуть уперше я побачив фільм де соцмережі стали одним з учасників подій, на рівні зі свідком, чи другорядним героєм. Не скажу, що завжди негативним учасником. Зрештою убитого знайшли в т ч за допомогою соцмереж. І злочин остаточно був розкритий завдяки людині з якою герой фільму познайомився через соцмережі. Але, це більше виняток.
А правило таке – як тільки ти опинився в центрі уваги, ти починаєш жити в акваріумі. Як рибка, життя якої відбувається на очах багатьох людей. Твоє життя стає прозорим, і зробити з цим не можна нічогісінько. Ба-більше, ти в центрі уваги опинитися можеш завдяки соцмережам. Через соцмережі тебе можу підставити і зробити жертвою убивства, просто тому що хтось захотів порозважатися від твого імені.
Мабуть це й було головною метою фільму. Подумати – наскільки ми стали залежні від соцмереж? Чи такі вони вже безпечні, як нам здається? До чого може довести аж таке стрімке поширення інформації серед мільйонів людей, що не уміють сприймати інформацію відповідально і критично?
Ми живемо в країні, де завдяки популістським гаслам, напівбільшовицьким ідеям та потоку побрехеньок поширених через соцмережі та ЗМІ, в президенти воюючої країни обрали коміка, у якого по кабінету швендяється «помічниця на громадських засадах», без доступу до держтаємниці. Революція соцмереж – одна з причин чому його обрали. Для нас це питання над серйозне. Щось із ним робити доведеться.
Серіал "Клікбейт" раджу подивитися.
