Орки відключили Придністров'ю газ - зіжмакали і викинули "своїх братьєв". При цьому черті патякають, що Придністров'я - "руская земля".
А все тому, що в дійсності Придністров'я ніколи не було московской зємльой.
Всю свою історію Придністров'я це історичні українські землі.
На мапі - руські городища VIII-XIII століть розкопані і відомі на даний момент українській археології. Групи 9 (Дністровьско-Сиретська), 11 (Нижньодністровська) це тиверці, група 10 (Південнобузька) це уличі.
(Джерело: "Слов'яно-руські городища VIII-XIII століть" - М.П. Кучера).
Тиверці і уличі це два праукраїнські союзи племен, що в свій час увійшли і утворили Руську державу.
Тиверці і уличі це нащадки стародавніх скіфів.
Київський літопис (руська історіографія 11-12 ст) так і називає уличів і тиверців - "нащадки Великої Скіфії":
- «Уличи й тиверци седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаеви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли до моря й суть гради их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь».
Київський літописець щось таки знав, бо в районі Дубоссар (Придністров’я, Молдова) виявлені пам'ятники Трипільської культури, скіфські кургани, у тому числі поховання очільників скіфських племен VI—IV вв. до н. е., а потім Черняхівської культур, пам'ятники раннього середньовіччя й залишки слов'яно-молдавського поселення.
Це показує заселення цих земель праукраїнським населенням з незапам'ятних часів.
Навіть сама назва гідроніма Дністер-Тирас - місцевого сколотського (а вірогідніше ще до-сколотського) походження.
Спершу уличі тримали пониззя і середню течію Дніпра, а тиверці - пониззя і середню течію Дністра. В Х ст. уличі під тиском печенігів залишили течію Дніпра (можливо не всі) і відступили у верхів’я Південного Бугу. Саме тоді виникає південнобузька група укріплених городищ, що зображена на мапі.
Пізніше, в Х-ХІ ст південнобузька група (уличі) під тиском кочовиків Степу розпалася остаточно. Одна частина уличів відійшла на північ і влилися в поляно-Русь, а інша - пішла на Дністер і влилась в групу тиверців і білих хорватів.
Тиверці в свою чергу, тримаючи Дністер у його нижній і середній течії, перебували у контексті і потужних зв’язках з потужною державою Білих Хорватів (на мапі група. Білі хорвати сиділи вище за течією і тому вихід до Чорного моря і власну міжнародну торгівлю мали здійснювати саме через райони тиверців.
Тому і не дивно, що тиверці (з згаданою частиною уличів) в подальшому з’єдналися з білими хорватами і всі разом вони утворили сильне Теребовлянське князівство.
Ну, а в ХІІ ст. із цієї федерації племен постала уже Галицька земля. Саме вона у ХІІІ ст. в свою чергу стане ключовою частиною виниклої Галицько-волинської держави. Бо еліти Галицько-волинської держави спиралися на потужні державницькі традиції попередніх часів.
При цьому археологи відмічають характерний факт: держава білих хорватів у 8-10 ст. має оборонні споруди лише від загрози із заходу і не має зі сходу, з боку умовних наддніпрянців (М.П. Кучера). Це підтверджує думку, що вже задовго до Русі існувала дружба і спільність між групами племен, що в подальшому утворять Русь.
Правдоподібно, що саме ці дві групи могли бути тими самими Славією і Куявією у східних джерелах, численні повідомлення яких стверджують, що східні слов'яни на нашій території мали навіть не одну, а кілька держав.
Нарешті, в 10 ст. руський князь Святослав Ігоревич, якого всі сучасники називають скіфом-тавроскіфом-русом, приєднав Теребовлянське князівство до Русі.
І тому не дивно, що наша історіографія тих часів вважала себе продовжувачем політичного проекту Великої Скіфії:
- "Пішов Олег на Греків, Ігоря зоставивши в Києві. Узяв же він множество варягів, і словен, і чуді, і кривичів, і мері, і полян, і сіверян, і деревлян, і радимичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, котрі є пособниками. Ці всі називалися «Велика Скіфія»".
У ці часи територію між пониззями Дністра, Прута і Дуная контролюють нащадки вигнанників з території Русі - так звані берладники (з ними ототожнюють західних бродників - явище схоже на бродників Дніпра). Вони несуть пограничну службу, в тому числі займають піратством на Чорному морі.
У 1116 г. ці території через послів контролює великий князь Володимир Мономах: «посла Ивана Воитишича, и посажа посадники по Дунаю»[1].
У XII ст. Білгород (гирло Дністра) контролюється Галицько-Волинським князівством.
Нарешті 1223 року під час першого нападу монголо-татар так звані “вигонці галицькі”, яких дослідники ототожнюють з піратами-берладниками, виступають в числі всіх руських князівств назустріч татаро-монголам.
Літопис руський:
- "А вигонці галицькі рушили по Дністру і ввійшли в море,— човнів же було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протолчів. Був же з ними воєвода Домажирич Юрій і боярин Держикрай Володиславич".
В 13 столітті цю територію завойовують татаро-монголи.
Ординці відсікають українську цивілізацію від моря, як це намагався зробити орк путін в 2022. Частина населення з цих територій відступає до своїх, але очевидно якась велика частина і далі залишається на місці під владою Орди.
В наступні часи до 16-17 століть територія між Дністром і Прутом стає територією української реконкісти, ареною для протистояння українського народу, молдован, турків і кочових татарських орд. Це продовження точно того самого історичного процесу, що відбувався тут тисячоліття до того, коли замість Османської імперії ворогом наших союзів племен (антів) виступала Візантійська імперія, а замість татар - інші попередні кочові орди (обри, булгари і тд).
За цю територію ведуть війни з ворогами теребовлянські, вінницькі, черкаські старости, українські князі і гетьмани.
Так 1563 року у престолонаслідування в Молдавському князівстві втручається український князь і черкаський староста Дмитро Вишневецький, популярний тоді у молдавської шляхти.
За владу над Молдавським князівством воює Іван Підкова з запорожцями. 30 листопада 1577 року військо козаків визволило Ясси (на території сучасної Румунії). Самого Підкову проголошують Молдавським господарем.
1595 року - черговий, але успішний цього разу, похід на Білгород (Аккерман) під проводом гетьмана Григорія Лободи. Раніше козаки захоплювали місто, але не фортецю. Цього разу захоплено і місто, і фортецю.
Для контролю за загарбаною територією турки і татари переселяли татар, що утворили Буджацьку орду з центром в Аккермані.
1620 року - поблизу Ясс у Цецорській битві участь беруть теребовлянський староста Олександр Балабан, вінницький Мартин Казановський, князь Самійло Корецький, галицький староста Миколай та Міхал Струсі, Ян Тишкевич, Миколай Потоцький, кам'янецький староста Валентин-Олександр Калиновський та його син Самуель Єжи Калиновський, Ян (син) і Лукаш Жолкевські, Бичко.
Сам молодий Богдан Хмельницький потрапляє у турецький полон. В бою гине його батько Михайло Хмельницький.
1621 року - у грандіозній для свого часу Хотинській війні перемогу над турками забезпечує 40-тисячне козацьке військо на чолі з Петром Сагайдачним в союзі з поляками. До 4 тис козаків декількома флотиліями загальним числом до 80 чайок діє на морі проти 66 галер і 500 турецьких чайок - близько 25 тис осіб. Козацькі флоти атакують флоти османів на морі і на Дністрі, здійснюють рейди аж під Трапезунд.
Наземні загони війська гетьмана Бородавки (в складі якого присутні також 700 донських козаків) здійснювали воєнні дії всією територією Молдавії. Не має дивувати участь на нашому боці донців. Донське козацтво засноване згаданим вище Дмитром Вишневецьким з тисяч козаків-черкасців.
Розгром під Хотином призвів у султанській Османській імперії до народного повстання, заколоту яничарів, ослаблення політичної влади, а 1622 р. султана Османа ІІ було вбито яничарами.
Багато польських діячів того часу визнавало, що лише мужності козаків Річ Посполита завдячувала своїм виживанням під час Хотинської битви.
Однією з суворих умов мирного договору стала заборона Кримському ханству вчиняти набіги за ясиром на українські землі. В обмін український флот зобов'язувався припинити напади на Османську імперію.
Все це було на той час стало віхою, епохальною перемогою козаків у декількасотрічній війні зі Степом. Саме з цього поворотного моменту починається період воєн змінюється періодом союзницьких відносин українців і кримських татар.
Повертаючись до Придністров'я.
Нарешті у цьому ж 17-му столітті земля між Дніпром і Дністром стає так званою Ханською Україною. Кримський хан і так давно вже слабко контролював цю територію через воєнні дії українців, тому передає цю територію під управління лояльних до Криму козацьких гетьманів, які в період Руїни не визнавали влади Польщі і Москви.
В с. Ягорлику (Дубоссарський район в Молдові (Придністров'я)) розташовувалася ставка першого гетьмана Ханської України - Федора Сулименка.
В управління «дубоссарським гетьманам» віддали межиріччя Дністра й Дніпра, яке згодом і отримало назву Ханської України, або ж просто Ханщини.
У Ханщині не було кріпацтва, а стягнення з селян та інших «посполитих» обмежувалися десятиною. Тому на терени Ханщини починаєтсья активне переселення українців зі зруйнованого громадянською війною Правобережжя. А з поверненням польської влади й остаточним скасуванням на Правобережжі полкового устрою на південь почали переселятися й козаки.
Той же нинішній “придністровський” Рашків в усі часи - козацьке сотенне містечко, один з центрів Брацлавського воєводства, а потім Брацлавського полку.
На кресленні Боплана Рашків позначений як містечко. До 1648 року Рашків був у складі Брацлавського воєводства Польщі.
Під час Визвольної війни з 1648 року Рашків у складі Вільшанської сотні Брацлавського полку увійшов до складу Української держави, а вже з 1650 року він став сотенним містечком і Рашківська сотня увійшла до складу новоствореного Чечельницького полку.
Саме Рашків став місцем одруження і резиденції Тимоша Хмельницького та Розанді Лупул.
В подальші 50-і роки XVII ст. Рашків входив до складу Брацлавського полку під керівництвом Михайла Зеленського.
У 1768-1774 роках під час російсько-турецької війни запорізька піхота та кіннота з боями пройшла від Січі аж по Добруджу. Частина козаків, уклавши мир, не повернулась на Січ, а осіла на територіях навколо Дністровського гирла. Значна їх кількість жила поблизу Аккермана й у самому місті. Це засвідчують козацькі могили в місті на старих цвинтарях та залишки поселень у Подністров'ї.
У 1790 Слободзея (біля сучасного Тирасполя і Бендер) стає центром Чорноморського козацького війська.
Бо саме завдяки українському козацтву недоцивілізація болотних мешканців вперше вийшла на українське узбережжя Чорного моря.
З цього всього бачимо: “всєхда бил русскім” - це пару століть історії. Для короткої історії московитів це може і “всєхда”, а для всіх інших - нічого.
З виходом болотних племен до Дністра знову проявилося і вміння диких московитів берегти чужі історичні цінності. ІДІЛ на захоплених територіях підривали тисячолітні споруди, а Бессарабський і Новоросійський “губернатор” з кісткою в носі граф Строганов, щоб обладнати пристань, дозволив Російському товариству пароплавства й торгівлі у Білгороді брати вапняк із прадавніх фортечних мурів. Від повної руйнації історичну фортецю XIII ст. врятувало лише те, що економічно видобувати вапняк із кар'єру виявилось значно легше, ніж розбирати мури замку.
Власне, більшість тих сучасних так званих “рускіх”, в яких щороку більше переписували в переписах населення Придністров’я, утворилася лише в останні десятиліття. Та й то не через переселення рускіх, а через політику деукраїнізації і демолдавізації місцевого населення.
Власне, все це показує, що тут завжди жили українці. Навіть в ті періоди, коли ця територія залишалася відрізаною від земель “великої” України ордами зі Степу - будь-то половці, татари чи орки з Москви.
Тому і самі молдовани в 90-х не дуже побивалися за втратою Придністров’я і не поспішають повертати цю землю зараз. Бо це земля переважно українська всю свою історію.
Якби Майя Санду дала дозвіл, ЗСУ вже давно б ліквідували цей нарив.
Та вважаю, ми давно мали розігнати це угрупування у себе під боком і так. І дозвіл на це не потрібний. Ворожа армія незаконно окуповує територію сусідньої держави. Ця армія загрожує нашій і сусіда безпеці. Той факт, що уряд сусідньої держави ослаблений і не має змоги дати дозвіл на такі дії, не означає, що ми позбавлені права вдарити ворога там, де вважаємо за потрібне. Тим більше на спірних територіях з туманним міжнародним статусом.
Треба ліквідувати цей нарив, визволити цю територію, а за рахунок російської армії і місцевої окупаційної адміністрації поповнити свій обмінний фонд для визволення наших полонених із російських концтаборів.
Треба позбавити орків дурної штучної мрії в їх головах про “корідор” в “рускоє Придністров’є”.
Ніякого рускава Придністров’я не існує і ніколи не існувало.
Це український і молдовський Дністер.
І настав хороший привід виправити це історичне непорозуміння.
