Вступ: війна проти пам’яті
Росія веде в Україні не лише війну за територію. Це війна проти пам’яті, проти самої ідентичності. Окупація — це завжди не тільки контроль за землею та адміністраціями, а передусім спроба стерти українське минуле й замінити його чужим міфом.
Коли російська армія входить у місто, перше, що робить окупаційна влада, — не школи й лікарні відновлює, а знищує символи української історії. Пам’ятники, мурали, назви вулиць, меморіали трагедій — усе це ліквідується, щоб звільнити простір для імперських ідолів. На їхнє місце приходять триколори, «герої СВО», Ленін і Кутузов, самовари та пряники, «музеї дружби народів».
Маріуполь і Ізюм — два різні приклади одного сценарію. Один місто, яке Росія хоче показати як «вітрину відбудови». Інший — місто-могила, де окупанти намагалися поховати не тільки людей, а й сам факт їхнього існування.
Маріуполь: від міста-героя до імперської декорації
Зачистка символів
Маріуполь — це місто, яке стало серцем українського опору. «Азовсталь» — символ незламності й трагедії. Саме тому першим завданням окупантів стала зачистка культурного простору.
Українські мурали, що прославляли героїв, нагадували про Майдан, Голодомор, жертв війни, були знищені. Пам’ятники українським діячам демонтовано. Меморіал жертвам Голодомору в центрі міста знесли краном, а плити планували використати як будматеріал. Це символічний акт: знищення пам’яті про українські трагедії, щоб жителі Маріуполя більше не мали «своєї» історії страждань.
Імперські ідоли
На місце українських символів з’явилися мурали з російськими царями — Петром І і Катериною ІІ, а також «героями СВО». У місті встановили пам’ятник Кутузову, полководцю, який символізує російські колоніальні війни. Імперія позначає територію своїми маркерами: якщо тут стоїть Катерина, значить це — «русская земля».
Топонімічна війна
Вулиця Азовстальська, названа на честь заводу, де відбувалася героїчна оборона міста, була перейменована на «Тульський проспект». На ньому встановили два монументи — самовар і тульський пряник. Це виглядає абсурдно, але сенс очевидний: витіснити пам’ять про «Азовсталь» і замінити її чужою культурною асоціацією.
Театр смерті
Маріупольський Драмтеатр, куди під час облоги ховалися сотні мирних жителів і де російський авіаудар убив сотні людей, нині «реставрують». Окупанти підлатали фасад і відкрили «новий театральний сезон». Кров і смерть намагаються закатати в штукатурку, аби залишилася тільки картинка «нового життя».
Ресовєтизація
Паралельно з імперськими ідолами повертаються радянські. У Мелітополі та інших містах півдня відновили пам’ятники Леніну. Для Кремля це символічна перемога: декомунізацію, проведену Україною після Майдану, анулюють. Радянські маркери знову «законні», а Україна — «помилка історії».
Демографічна інженерія
Зруйновані квартали розчищають разом із людськими останками. На їх місце зводять нові будинки, які заселяють переселенцями з Росії. Паралельно квартири українців, що виїхали чи загинули, визнають «безхазяйними» і віддають росіянам. Це класична колоніальна практика: витіснити місцеве населення і замінити його «лояльним».
Ізюм: місто, яке перетворили на братську могилу
Масові поховання
Після звільнення Ізюма у вересні 2022 року світ побачив ліс із братськими могилами. Там знайшли понад 440 тіл. Людей катували, розстрілювали, закопували без імен. Це не просто воєнний злочин. Це спроба стерти пам’ять про конкретних людей. Людина без імені, без хреста, без дати народження — це людина, яку історія мала б забути.
Система катівень
Окупанти облаштували десятки катівень. Там тримали цивільних, знущалися, били, катували струмом, ламали кістки. Це була індустрія страху, яка мала паралізувати місто. Кожна людина знала: слово українською чи спротив окупації може коштувати життя.
Культурний фронт
Ізюмський краєзнавчий музей постраждав від ракетних ударів і мародерства. Але його працівники врятували артефакти, заховавши старовинні книги й експонати. Сьогодні музей став місцем відновлення пам’яті: тут проводять екскурсії для дітей, військових, тут зберігають правду про минуле.
Ізюм сьогодні (вересень 2025 року)
Місто залишається під українським контролем, але рани не загоєні. 9 вересня 2025 року на околицях загинув 49-річний чоловік, підірвавшись на міні. Район досі всіяний смертоносними пастками. Інфраструктура зруйнована, комунальні сервіси працюють обмежено. Розмінування стало щоденною роботою, а нормальне життя досі не повернулося.
Інші міста: один сценарій, різні масштаби
Херсон
Тут окупанти провели «референдум», запровадили рубль, намагалися переписати шкільні програми. У міському просторі з’явилися радянські символи й плакати про «возвращение домой».
Мелітополь
Місто стало полігоном для «ресовєтизації». Тут відновили пам’ятник Леніну, відкрили пропагандистські медіа, організовували паради з триколорами.
Луганськ і Донецьк
Тут із 2014 року вибудовується свій «пантеон»: радянські генерали, культ «Великої Вітчизняної війни», перейменовані вулиці. Українські символи системно прибирали, а на їх місце приходили радянські та російські.
Бердянськ
У місті окупанти намагаються створювати «музеї дружби народів», вшановують «героїв СВО». Це копія практики, яку застосовували в радянські часи — переписати історію.
Висновок: амнезія як зброя, пам’ять як опір
Маріуполь і Ізюм — два полюси одного сценарію. Один — вітрина, де імперія намагається показати «нове життя» після тотального знищення. Інший — братська могила, де окупанти хотіли поховати саму пам’ять.
Це і є справжня суть російської окупації: зробити так, щоб тут більше не було України — ні в камені, ні в іменах, ні в мовленні, ні в книжках.
Наш спротив — це не лише фронт, а й боротьба за пам’ять. За право називати вулицю Азовстальською, за право ставити пам’ятник Голодомору, за право мати свою історію. Бо там, де ми дозволимо росіянам стерти сенси, вони збудують свою брехню.
Тому звільнення українських міст — це завжди дві операції: військова й культурна. Ми маємо повернути не лише землю, а й голос. І тоді навіть із попелу можна відродити справжній Маріуполь і справжній Ізюм — українські, живі, пам’ятливі.
