Томас Баррак - посол США в Туреччині, перепризначений на посаду спеціального посланника США в Сирії та Іраку. Остання країна додалася до списку його повноважень щойно. Раніше Баррак активно брав участь у врегулюванні внутрішньополитичної ситуації в Сирії у питанні з курдами, відомий тим, що вигадав формулу для Зангезурського коридору на Південному Кавказі, і особисто був залучений у переговори в Лівані щодо роззброєння «Хезболли». Я стежу за його діяльністю з моменту його появи в регіоні й маю відзначити, що порівняно з іншими представниками нинішньої американської адміністрації він часом демонструє чудеса адекватності.
Хто він? Ну, по-перше, Баррак - не кар'єрний дипломат, а бізнесмен, давній особистий друг Трампа, людина з глибокими зв'язками в арабському світі та Туреччині через інвестиційний бізнес. Інтрига з його звільненням та новим призначенням - через день після відставки - це вже традиційна трампівська театральність: створити момент невизначеності, а потім зробити оголошення. Але тут є ще один цікавий нюанс. Відомо, що Баррак зазнавав критики від Ізраїлю за надмірну симпатію до Анкари й Дамаска, а часом і відкрито критикував ізраїльську політику в регіоні. Те, що його не просто залишили, а розширили мандат на Ірак - це сигнал, що Вашингтон свідомо ставить на турецькоцентричний підхід у регіоні, не озираючись на Тель-Авів.
Формально у мандаті Лівану немає, але беручи до уваги його походження (дід Баррака — Джозеф Баррак, ліванський християнин із Захле, який емігрував до США наприкінці ХІХ століття з Османської імперії; сімейне коріння - мелькітська греко-католицька церква), він не просто «знавець регіону», а людина з глибоким особистим зв'язком саме з лівано-сирійським простором. Сам Баррак казав, що «повертається туди, звідки його ДНК».
Серед іншого він «прославився» в Лівані своїми доволі різкими оцінками ліванської політичної культури та контроверсійними оцінками сирійсько-ліванських відносин. На форумі в Досі Баррак заявив, що Ліван і Сирія «мають бути зближені», бо формують єдину «видатну цивілізацію», і їхні кризи треба розглядати через «єдину лінзу». Ліванські аналітики розцінили це як цивілізаційний аргумент проти ліванського суверенітету - ніби кордони між двома країнами є помилкою, а не досягненням. На пряме запитання - чи ліванські політики реально з ним працюють, чи просто тягнуть час - він відповів: «Обидва». І додав: «Ліванська політична культура - це заперечувати, ухилятися і зволікати. Так було 60 років, і це треба змінити».
Фраза «заперечувати, ухилятися і зволікати» - це не холодна дипломатична оцінка. Це говорить людина, яка знає цю культуру зсередини й дозволяє собі публічно її критикувати саме тому, що вважає себе своєю. Та сама логіка, що дозволяє емігранту в другому поколінні говорити про батьківщину речі, які чужинцю б не вибачили.
А його теза про «єдину цивілізацію» Лівану і Сирії - це теж не абстрактна геополітика. Це погляд людини, чиї предки жили в просторі, де кордон між ними був проведений французами в 1920 році й ніколи не вважався природним серед ліванських християн певного покоління. Це класична пастка діаспори другого покоління - є емоційний зв'язок і культурна інтуїція, але немає живої пам'яті про те, що відбувалося вже після від'їзду предків. Регіон у його голові частково застиг у якомусь ідеалізованому «левантійському» образі, який не відповідає тому, що там реально сталося за останні 100 років. Ця оптика релевантна, але неповна - і саме неповнота робить її небезпечною в устах людини з таким мандатом.
Справді, ліванська консоціональна система структурно заточена на затягування. Розподіл посад між конфесіями, вето-права, система взаємних блокувань - це не просто корупція, це архітектура, яка робить рішення фізично важкими. Вакансія президента на 2,5 роки, паралізовані уряди, відсутність бюджету роками - це не випадковість.
Але ця «культура» є раціональною відповіддю на конкретні умови. Ліванські політики затягують не тому, що такими народилися, а тому, що будь-яке чітке рішення в умовах збройних акторів, зовнішніх патронів і міжконфесійної напруги може коштувати їм життя - буквально. Харірі, Жмайєль, Моавад - вбиті саме тоді, коли намагалися рухатися. Тобто те, що Баррак читає як культурну ваду, частково є раціональним виживанням в умовах, які США самі ніколи не змінили на краще.
І найглибша проблема його фрейму в тому, що він приходить із логікою бізнесмена - є проблема, є рішення, треба підписати угоду. Але Ліван - це не угода з одним контрагентом. Це система, де кожен гравець відповідає не перед державою, а перед своєю громадою і своїм зовнішнім патроном. «Змінити культуру» за один дипломатичний цикл - це або наївність, або риторика для преси.
