Колись в дитинстві я читав віршик Маршака "Сказка о глупом мышонке". Там мама-миша мишонку в якості няньки різних тваринок приводила, а мишонок вередував, бо в усіх голос не такий. Такий голос виявився у няньки-кішки, тож фінал у казки може спрогнозувати й той, хто про неї не чув.
Я прям люто охрініваю від того, скільки співгромадян, що дожили до сідих мудєй, по рівню критичності мислення повністю відповідають тому самому мишонку.
Класичний аргумент - "я довіряю людині, бо він каже оптимістичне та те, що мені подобається".
Еммм.
Люди, а ви взагалі як гадаєте, пройдисвіти коли когось ошукати хочуть - вони кажуть те, що людям не подобається? От прям так і починають - "гей ти, чмо, слухай сюди і вір тому, що кажу, і грошей теж дай, тільки я не віддам!"?
Консерви от прям відразу так заходять, ноги на стіл і починають "вам всем хана, сдавайтесь"?
Чи, може, справи виглядають навпаки? Може, по тому, що людина каже щось солоденьке, абсолютно неможливо визначити її щирість - бо абсолютно усі шахраї та брехуни або солоденькі, або неуспішні? Може, будь-яка консерва буде 90% часу зізнаватися в палкій, як срака Рогозіна, любові до України, і лише іноді, трішечки, капочку казати те, що треба не вам, а їй?
Може, "каже те, що я хочу чути" - це не аргумент в дискусіях про довіру?
Гей, мишата?
