...я теж вів облік "збитих" моїми публікаціями чиновників.
І дуже тішився цим. Чим то не підтверждення крилатого вислову, що ЗМІ є четвертою владою?
Молодий і мало кому відомий я тим не менш спромігся завалити не одного матьорого кабана!
Відчуття влади засмоктує.
Пізніше я зрозумів, що справа не в моїх здібностях і не в силі справедливості.
І кабани ці не стоять непохитно як пам'ятники, вмуровані бронзовими чобітьми в гранітні п'єдестали.
Чиновниників, навіть з когорти найвищих, утримує нагорі нестійка рівновага.
Хтось їх розхиттує, хтось тягне вниз, намагаючись звалити. Інші всіма силами штовхають вгору, прагнучи втримати на вершечку.
Зусиль журналіста, як отієї мишки з казки про ріпку, іноді буває досить, аби рівновагу було порушено й одна з сил перемогла.
Просто, коли ти намагаєшся когось втримати, це не так помітно, ніж коли завдяки твоїй останній краплі когось завалили.
Гуркіт від цього набагато гучніший.
Ані ті, хто втримували, ані ті хто тягли донизу, не сприймають ЗМІ вцілому чи окремого журналіста як меч справедливості. Їм не до того.
Бо біля спорожнілого п'єдестала одразу зчиняється неймовірний движ. Хтось тягне вгору нового кабана , хтось намагається завадити, аби посунути свого.
Чи були ті, хто приходив на зміну, розумнішими, досвідченішими й чеснішими?
А хіба це має бентежити журналіста, думав я. Я свою, "санітара лісу", справу зробив.
Мали сплисти ще десятки років, щоб я відчув: оті всі збиті чиновники не сприймаються більше мною як якась звитяга чи заслуга.
Я вже й забув їх прізвища. Лишився лише післясмак, як після надто хмільної вечірки. Коли думаєш: а на фіга було витрачати на все це стільки емоцій і енергії?
Справжньою ж цінністю в пам'яті лишилося інше.
Лишилися ті нечисленні випадки, коли я комусь своєю статтею в газеті допоміг, підставив плече, щоб не дати впасти.
Коли сказав своє слово на захист, яке хоч і не було вирішальним, але, сподіваюся почутим.
І не похвалився тим перед урятованим, щоб почути його вдячність...
Коли, принаймні, відмовився обгавкувати когось у хорі розгніваних "праведників".
Може в цьому й полягає розуміння журналістики як влади?
Але треба прожити життя, щоб усвідомити це.
