"У нас страшенно люблять цитувати маршала Маннергейма" - Євген Якунов

"У нас страшенно люблять цитувати  маршала Маннергейма" - Євген Якунов

Приміром таке: «Перш, ніж витрачатися на оборону, слід створити для народу таку якість життя, яку б народ хотів захистити»

Слова ці й досі здаються убойним аргументом, особливо, коли йдеться про “зубожіння” українців, мізерні пенсії і захмарні тарифи, про безгрошів’я провінційних музеїв і бібліотек, забиті дошками вікна сільських шкіл.

Мовляв, чи варто закладати колосальні кошти в оборонні статті бюджету (де їх все-одно розкрадуть) замість того, щоб нагодувати й окультурити українців?

Воно й дійсно: ми живемо бідніше ніж населення тих європейських країн, до сім’ї яких прагнемо долучитися. І гірка думка про те, хто ж буде захищати свої злидні із зброєю в руках? - нерідко навідується до багатьох з нас. Однак, маршал Маннергейм слів, наведених на початку посту, не говорив. Ті, хто цитує “його” вислів у блогах, та й навіть у авторитетних мадіаресурсах, мають знати, що поширюють фейк. І я вже втомився про це писати.

І він не міг такого говорити. Просто в силу своїх переконань.


Щось подібне до цих слів, дійсно, можна знайти в мемуарах барона Карла-Густава. Але належать вони його заклятому опоненту з числа соціал-демократів, банкіру й редактору лівацької газети Вайне Таннеру. Чому заклятому опоненту? Бо з його подачі було на три роки заблоковано будівництво легендарної “Лінії Маннергейма”, покликаної захистити Фінляндію від майбутньої радянської навали.

Ось як це описує Маннергейм:

“...Вайне Таннер... стверджував, що витрати на оборону можуть призвести до краху фінансів країни...” і висловлював сумнів, “що самостійність держави гарантується шляхом пожертвування на оборону ще більших сум”. “Соціал-демократична фракція парламенту, казав Таннер, вважає, що обов’язковою умовою самостійності країни є такий прогрес добробуту народу і загальних умов існування, за якого кожен громадянин розуміє, що це вартує усіх витрат на оборону”.

Звичайно, барон з цим не погодився. У нього були свої думки з цього приводу.

Маннергейм був талановитим полководцем, це знають усі. Менше відомо, що окрім воєн з СРСР він ледь не щодня вів затяжні бої з урядом власної країни, міністерством оборони й парламентом - за виділення коштів на оборону. За 8 років, які він очолював Комітет оборони, не було такого бюджету, де б не урізали витрати на оборону — в кращому випадку на 10%, в гіршому наполовину, чи викреслювали окремі оборонні статті взагалі. Саме через оту позицію Таннера і його однодумців. Навіть, якщо кошти й виділялися, то вони потім кудись зникали, перенаправлялися — чи то на допомогу безробітним, чи на будівництво оперного театру (в одному з джерел прочитав що на оперний пішло більше бетону, ніж на всі захисні споруди легендарної лінії Маннергейма, яку так до війни й не добудували).

А коли барон влаштовував з цього приводу скандали в парламенті, його називали “катом трудящого люду”.

“Мені часто здавалося, що переді мною виростає суцільна стіна нерозуміння та байдужості,.. що я наче намагаюся протягнути товстий канат крізь вузьку трубу, заповнену смолою”, писав маршал. “Я навіть в останні дні (перед вторгненням — Є.Я.) зустрічав спротив у питанні виділення надважливих асигнувань!”- зробив гіркий висновок він в переддень вторгнення. А вже ледь не за кілька годин до початку Зимової війни подав президенту заяву про відставку, супроводивши її словами: “Коротше кажучи, наші оборонні сили слід вважати на даний момент повністю небоєздатними”.

Щоправда, коли війна таки почалася він заяву забрав і повів ці “небоєздатні сили” у бій.

З точки зору націоналістів — і фінських того часу, і мабуть наших, доморощених Маннергейм не був справжнім патріотом. Барон, етнічний швед, який пройшов вишкіл у російській царській армії, він не виряджався на свята у вишиту національну фінську сорочку, не малював у вільний час ескізи герба і прапора, як наш Грушевський, і в його мемуарах я не знайшов згадок про віру й мову, а тільки — про армію.

Власне й він віддячував націоналістам нелюбов’ю. Бо з одного боку вони не сприймали ідею інвестицій іноземного капіталу (зокрема, шведського) в оборонну промисловість Фінляндії, а з іншого переконували народ, що головне в захисті країни не озброєння, а патріотизм і сила духу.“Посилання на волю нашого народу до оборони, наче б вона сама по собі є повною гарантією нашої незалежності, -саркастично писав маршал, -... схожа на твердження людини, яка б’є себе в груди і впевнено заявляє: якщо виникне щось серйозне, ми всі виступимо разом, і якщо в нас не буде зброї, битимемося кулаками”. Чи можна серйозно ставитися до таких тверджень?

Ї хоча у Радянському Союзі виплекані ним територіальні сили оборони - “шюцкор” називали “фашистськими штурмовиками” (а ми зараз беремо з них приклад у побудові сил територіальної оборони) сам Маннергейм (хоч і зробив з шюцкорівців боєздатну силу), більше орієнтувався на потужну професійну армію з модерним озброєнням. (Власне кажучи, територіальна оборона в Фінляндії, якщо уважно вчитатися в мемуари маршала, була утворена винятково задля економії бюджету).

Барон мріяв про інше. Через три десятиліття французький історик Фернан Бродель, який вивчав новонароджені національні держави Азії і суперечки місцевих еліт про головні інструменти незалежної держави, вивів формулу: “Чого варте самовизначення нації без свого флоту і авіації?”

Не “без мови”, історичного міфу чи фольклору. І навіть не “без армії”, добровольчих повстанських чи напівпартизанських загонів з людей, які вхопили калаша і вважають себе збройними силами. А саме “без флоту і авіації”. Бо тільки маючи високотехнологічне озброєння, можна захиститися від реваншистських зазіхань колишніх метрополій.

У Маннергейма є свої афористичні вислови з цього приводу, і їх, на вілміну від фейкових, можна знайти в його мемуарах. Деякі з них є цікавими й актуальними для нас і обставин, в яких сьогодні перебуває наша держава.

Барон пише: Біда, якщо “уряд не володіє такою армією, яку передбачає його зовнішня політика”. Хіба не повчально для нас? Сміливо вимахуючи кулаками перед носом Путіна, ми все ж повинні мати за спиною силу, яка спроможна підкріпити нашу войовничу риторику.

Або інше: “У держави, оборонних можливостей якої недостатньо, не буде союзників!” Це щодо нашого бажання вступити в НАТО. Мало записати це в Конституції, треба бути цікавим союзником для НАТО і Європи. А цікавий союзник — це сильний союзник.

І нарешті: якою б маленькою не була країна, яка очікує агресію з боку потужного сусіда: “ її громадяни повинні бути впевнені, що їх збройні сили за якістю, підготовкою і озброєнням перебуватимуть на тому ж рівні, як і армія ймовірного супротивника,.. незважаючи на те, що це ляже на країну важким тягарем.”

Маннергейм може спокійно й чесно попереджати своїх співгромадян про ціну незалежності, про те, що заради неї доведеться затягнути ремені. Йому це легше, ніж парламентарям, уряду чи президенту. Бо він не був політиком у звичному для нас значенні слова, тривалий час не займав виборних посад і не зважав на електорат.

Амбіції щодо розвитку фінляндської армії в нього були величезні. Так-так, він хотів побудувати “і флот і авіацію”: сучасну воєнно-морську ескадру у складі есмінців і торпедних катерів і велику кількість сучасних літаків, які б могли конкурувати з радянськими й німецькими. А ще — далекобійну артилерію і протиповітряну оборону.

У 1932 році частка коштів на переоснащення армії і підготовку особового складу з його подачі становила 19% державного бюджету. І Маннергейм вважав, що цього мало. Його тоді ніхто не розумів, а він, зрештою, виявився правий.

...Я не знаю, чим закінчиться наше протистояння з путінською Росією, чи виявиться лютий дійсно лютим. Але якщо, дай Бог, все обійдеться, я б дуже не хотів, щоб почуття загрози в нас розвіялося, будівництво нашого флоту і авіації зупинилося, і бюджетні кошти, у канун нових президентських і парламентських виборів канули в пучину умиротворення електорату.

А слабо нам віддати п’яту частину держбюджету на оборону, як у Фінляндії 30-х років? Секвеструвати всі витрати, які не пов’язані з армією і озброєнням. Продати, якщо треба, надлишки землі, та й все державне майно, яке можна продати. І на виручені кошти придбати кілька пар сучасних винищувачів? Чи есмінець? Чи, затягнути міцніше пояси й розмахнутися на систему Петріот?

Збільшити армію на 100 тисяч — це добре, але чим ті сто тисяч озброїти? Набоями від британців? Стінгерами и й джавелінами? Але ж це зброя для афганських селян і курдських повстанців. І що таке 100 джавелінів на 100 тисяч вояків?

Свобода — це наша релігія, наша віра, кажемо ми. Правильне гасло. Але щоб вірити — треба вижити.

Щоб будувати цивілізоване прийдешнє, треба знати, що ти його можеш захистити. Чи буде вкладатися в майбутнє держави людина, яка щодня перекладає речі в “тривожній валізі”, і закуповує додаткові каністри для бензину, аби встигнути доїхати до кордону?

Можна роками розмірковувати про розрив з імперією і європейський вибір, можна викарбувати це золотими літерами в Конституції, але не забувати при цьому засторог Маннергейма. Про те, що не може бути жодної незалежної зовнішньої політики у держави, якщо вона не має армії, яка б не поступалася армії ймовірного загарбника...

Треба правильно читати мемуари маршала.