...один з героїв так пояснює сучасне мистецтво. Від митців минулого вимагалося віртуозне володіння пензлем або різцем, розуміння властивостей фарб чи каменю. Щоб називатися митцем сьогодні, все це зайве. Варто лише згенерувати якусь ідею. Це й є концептуальне мистецтво.
Біля музею в Більбао, над озером, пише Браун, можна побачити так звані скульптури з туману. Використати туман (а не мармур чи бронзу) як матеріал для скульптур - це була оригінальна ідея відомої художниці, яку й вважають автором мистецького твору.
А іменами інженерів, які реалізували цю ідею, створивши надскладну систему форсунок-розбризкувачів, аби “ліпити” з цієї нетривкої субстанції цілісні образи, цими іменами мало хто цікавиться. Вся слава дісталася мисткині.
Мені іноді здається, що все наше суспільне життя в публічній сфері перетворилося на таке собі концептуальне мистецтво.
Ми переконали себе, що наша головна біда — відсутність “чіткої, добре продуманої стратегії”. Бо як писав один древній мудрець, “тактика без стратегії це просто суєта перед поразкою”.
А тому, тільки лінивий в нас не займається вигадуванням стратегій. І, випередивши інших, стратегів, прагне "донести їх до влади й суспільства” - як сценарії порятунку.
Цим живуть численні лідери громадської думки, популярні блогери й експерти, державні інституції, на кшталт Інституту стратегічних досліджень, опозиційні й провладні політики, громадські організації і активісти, фонди й центри, письменники, телеведучі, доморощені філософи й генерали без армій... Словом — усі, кому здається, що наша проблема виключно в неправильно підібраній стратегії.
Мабуть, жоден з нас не пройшов повз спокусу - начеркати на серветці у пабі якусь дорожню карту, покликану забезпечити Україні швидку перемогу у війні з Росією і гідне місце серед великих держав.
Красиві слова, шляхетні цілі: “докорінно змінити світову систему безпеки”, створити “потужну міжнародну коаліцію демократичних країн”, “ реформувати ООН”, “очолити боротьбу пригноблених народів Росії”...
Або ж - “перевести всю економіку на військові рейки”, “залучити інноваційні механізми”, “створити мережу масової підготовки кваліфікованих кадрів”...
А ще - “позбутися психології національної меншовартості”, “побудувати ефективну систему народовладдя” і так далі, і таке інше.
Під оплески суспільства на міністерські пости підносяться “енергійні стратеги”, “потужні візіонери”, які “чітко розуміють запити українського суспільства” і з душею беруться за... написання стратегій.
Але майже одразу виявляється, що запропонувати “скульптуру з туману” - це навіть не половина справи, бо потрібні ще інженери, які спроєктують оті кляті форсунки, розрахувавши зміни кута і сили струменів, режим роботи, витрати енергії...
А інженерів- немає. Бо цієї суспільної страти благополучно позбулися свого часу, як “людей минулого”, у яких відсутня “активна громадянська позиція”, які не прониклися ідеєю перетворень і тягнуть суспільство назад.
Політики, громадські активісти й народні трибуни полюбляють рубати гордієві вузли, вони не терплять складних рішень. А інженери це ті, що все ускладнюють. Переконують, що не можна вважати стілець відремонтованим, якщо приклеїти ніжки пластиліном.
Інженери знають, що шлях до тривалого успіху — це довгий шлях. Вони не фанати революції, бо революціонери відправляють на звалище історії не тільки старі закони, а й вимоги до техзавдань, будівельні стандарти, нормативи з техніки безпеки та інший дріб’язок, народжений в якомусь “антинародному режимі”.
А тому у інженерів немає армії френдів у соцмережах, немає свого електорату, їх ніхто не любить, їх часто сприймають як гальмо реформ і противників “рішучих змін”. Вони — зайва ланка. “Аби склепати форсунки для скульптур з туману, можна підрядити й слюсаря з сусіднього жеку”.
Після медового місяця красивих презентацій, ідей з “гіперлупами” та обіцянок “радикально змінити систему”, новопризначені стратеги починають скаржитися на спротив консерваторів у владі, на “інерційність середньої ланки (тих самих “інженерів”, яких там уже немає)”, на тиск правоохоронних органів, які заважають вільній реалізації їхніх передових ідей вимогою дотримуватися стандартів.
А коли всім стає зрозуміло, що туман є, а скульптур з нього —катма, активізуються конкуруючі громадські активісти й візіонери, які знову всі біди бачать у неправильній стратегії, і пропонують свою, докорінно відмінну і на цей раз уже — дуже правильну. І все починається по сотому колу...
Але ж в Західному світі стратегії працюють? Чому ж у них так, а в нас - ні?Чому там ідея — річ вартісна, а в нас дешівка?
Бо там за сотні років побудована серйозна база інженірингу у соціальній, культурній, економічній сферах, здатного реалізовувати й капіталізувати ідеї.
Чого був би вартий Ілон Маск, якби не спирався на багатотисячну армію конкуруючих між собою інженерів, готових втілити в реальність найабсурднішу, здавалося б, ідею? І тамтешні стратеги це знають і бережуть цю армію інженерів як зіницю ока.
За моє життя мені довелося побувати й у ролі генератора реформ, і в ролі інженера, який їх технічно забезпечує. І як інженер я намагався не тільки привести захмарні плани у відповідність до наявних ресурсів, а й мінімізувати шкоду, якої могли завдати ці реформи загальній справі.
А коли сам був реформатором, то був глибоко вдячний тим “інженерам”, які за моєю спиною просіювали мій думкопад, шліфували корисні ідеї і вичищали з тих стратегій дурню.
