Поки Вірменія на червневих виборах закріплювала свій поворот на Захід, у країні постала нова пов'язана з росією опозиційна сила. Вона дала Москві спосіб нарощувати вплив і сіяти розкол.
Хоча прем'єр-міністр Нікол Пашинян отримав майже 50% голосів на виборах 7 червня, а його партія "Цивільний договір" здобула ще одну парламентську більшість, політичний рух, збудований навколо російсько-вірменського мільярдера Самвела Карапетяна, набрав 23% і став найбільшою опозиційною силою країни.
І цей результат може виявитися значно вагомішим, ніж показують самі цифри.
Причина в тому, що йдеться про знайому для Південного Кавказу модель. Заможні бізнесмени з тісними зв'язками з росією періодично перетворюються на політичних лідерів у моменти кризи й перехідного періоду.
Бідзіна Іванішвілі в Грузії та Рубен Варданян у Нагірному Карабасі – одні з найпомітніших прикладів. Карапетян – лише останній, хто пішов цим шляхом.
Карапетян заробив статки після переїзду до росії наприкінці 1990-х. Очоливши логістичну та постачальницьку компанію, серед головних клієнтів якої був "Газпром", він перетворив групу "Ташир" на один із найбільших конгломератів росії, чиї інтереси охоплюють комерційну нерухомість, будівництво, енергетику та роздрібну торгівлю.
Карапетян прийшов у політику за рік до виборів. Уже за пів року він заснував партію "Сильна Вірменія", яка згодом стала найбільшою опозиційною силою країни. Вражає швидкість як його піднесення, так і появи "Сильної Вірменії". Не менш промовисті й обставини цього процесу.
Більшу частину кампанії він провів під вартою або під домашнім арештом за звинуваченням у закликах до повалення влади. На публіці він з'являвся рідко, проте його образ був усюди – на білбордах, у соціальних мережах і в самому центрі політичних дискусій у Вірменії. Передвиборчі мітинги очолював його племінник Нарек Карапетян.
Результат "Сильної Вірменії" не загрожує владі Пашиняна, проте він змінив розстановку сил.
Карапетян – не просто бізнесмен, який прийшов у політику. Він став центральною фігурою політичних дискусій. І його піднесення – це не лише питання особистої популярності, а й відображення глибших розбіжностей щодо майбутнього курсу країни.
Пашинян ішов на переобрання з посланням миру, стабільності й економічного розвитку – і йому було що показати: нові дороги, школи, дитячі садки та інфраструктурні проєкти як видимі символи цієї обіцянки.
Та переконати всіх вірмен йому не вдалося. Над країною й досі нависає тінь військової поразки Вірменії від сусіднього Азербайджану після тривалої й кривавої війни.
Багато хто й досі скептично ставиться до нинішнього мирного процесу, тоді як інших непокоїть зовнішньополітичний курс уряду та його прагнення до тіснішого зближення з Європою. Для одних втрата Нагірного Карабаху у 2023 році та вигнання 100 тисяч вірмен залишаються відкритою раною. Інших більше турбує те, що Вірменія поступається занадто багатьом в обмін на обіцянки стабільності.
Карапетян не створив ці сумніви, проте дав їм політичний інструмент для вираження.
Це важливо, адже в минулому політичним силам, які виступали за зближення з росією, було важко оновити власний образ. Їхні лідери залишалися тими самими, а послання – здебільшого незмінним. Карапетян запропонував нове обличчя.
І саме тут у цю історію вступає Москва.
Розслідування й аналітичні звіти описують зусилля росії плекати політичні альтернативи Пашиняну, і поява Карапетяна якнайкраще вписується в цю схему.
Він поєднує значні фінансові ресурси, публічну впізнаваність, зв'язки з впливовими консервативними та релігійними колами, а також десятиліття досвіду роботи в політичній та економічній системі росії. Його підтримка Вірменської апостольської церкви під час її протистояння з Пашиняном зміцнила ці зв'язки саме тоді, коли церква залишалася однією з інституцій країни, яким найбільше довіряють.
Це поєднання має значення, адже Карапетяну не обов'язково виглядати як традиційний партійний лідер, щоб бути політично корисним. Його цінність – у мережі зв'язків навколо нього: грошах, бізнес-інтересах, інституційних союзниках і публічній впізнаваності, достатній, щоб об'єднати виборців, яких непокоїть курс країни, але які водночас втомилися від старої опозиції.
Для москви це робить його цінним навіть без перемоги на виборах. Вплив не завжди потребує здобуття влади – іноді йдеться про створення тривкого й дієвого політичного інструмента.
Чи розглядати Карапетяна як проєкт Кремля, чи просто як політика, чиї інтереси збігаються з інтересами москви, – менш важливо, ніж політична реальність, з якою стикається Вірменія. Майже чверть виборців підтримала Карапетяна з його тісними зв'язками з росією та скептичнішим поглядом на нинішній європейський курс Вірменії.
Це не слід автоматично тлумачити як повернення вірмен до Москви чи відмову від Брюсселя, адже вірменська політика рідко вкладається в такі чіткі категорії.
Навіть Пашинян із його свіжим мандатом не прагне розриву з росією, а багато виборців, які ставлять під сумнів його курс, не є просто прокремлівськими.
Втім, тепер у Москви є потужніший канал впливу на вірменську політику, а Карапетян став постаттю, навколо якої Кремль може вибудовувати свою наступну стратегію.
Для Пашиняна це створює окремий виклик.
Жоден уряд не хоче мати справу з потужним опозиційним рухом, тісно пов'язаним з іноземною державою, і спокуса послабити його через розслідування, суди чи адміністративний тиск очевидна. Сам Пашинян натякнув на це після виборів, назвавши опозицію "триголовою партією війни" та заявивши, що її лідери мають понести кримінальну відповідальність, а "кримінально-олігархічну систему" необхідно викорінити з Вірменії.
Те, як він відповість на цей виклик, може виявитися не менш важливим, ніж сам результат виборів.
