У тій вирві, — пекло, яке спроможні влаштувати на землі двоногі.
Там, — у тій прірві, — гекатомби жертв, калік та недужих. Сотні тисяч утікачів, безхатьків, знедолених, осиротілих…
Там, — номери людей, які я ніколи не видалю з телефона, бо вірю, що десь за окрайцем вічності, який ми звично називаємо життям, колись сконтактуємо і зустрінемося знову…
Там, — десятки акаунтів, з якими ніколи не розфренджуся, сподіваючись на диво і свіжий допис від далекого друга…
Там вирує казан люті, ненависті, злості й час од часу, — неосяжного безсилля… І пробивається тоненька цівка чистої води, якою черпаєш повними долонями любов. І та любов стає тобі згустком у горлі, змішавшись з полиновою гіркотою та розпачем…
Там щодня, щогодини у містах та селах співають "Со святими…", множачи на цвинтарях горбки з національними стягами, там божеволіють від втрат сиві матері й
завчасно посивілі вдови, там волають до неба старі батьки, запитуючи "Чому не я?"…
У тій прірві, — виття сирен і спалахи вибухів над мирними кварталами міст, і гарячкові запитання у месенджері: "Ти як?". Від людей, які в епіцентрі цього армагеддону, і, здавалося б, мали б перейматися тільки черговою зливою з ворожих "градів".
Там, — десь на дні пекла, — пластують над мінами, пробиваючи стежечку для свого взводу крізь смертельну загорожу. Рятують побратимів, лаючись на черговий бракований турнікет. Поливають ворога вогнем, і тішаться миті перепочинку. Читають новини про "мирних" крадіїв і про естрадних дів, пишуть смс, здебільшого "все норм.".
Світу немає поза краями цієї вирви.
Світ онімів та оглух, втративши здатність до елементарних рефлексій.
Світ завмер, переймаючись тим, аби те провалля не пішло далі, поглинаючи нові й нові шматки часу й для нього, наразі комфортного та безтурботного.
Світ боїться зазирнути у ту вирву, пам'ятаючи ніцшеанське: "Якщо довго зирити у прірву, то вона теж задивиться на тебе". Сумнівний порятунок, по-моєму…
А що ми? Ми – вже безодня… Олюднена, сповита любов'ю, співчуттям і надією. Здатна поглинути зло, убити його. І в собі теж…
