У попередній колонці я описав «політичного гопника» як модель. Не як образ для емоцій, а як схему дій: усмішка, «нормальна розмова», апеляція до втоми й страху, потім — віджим. Тепер маємо другу серію. Вона не потребує поетичних порівнянь: сценарій розгортається буквально, крок за кроком, у прямій трансляції.
Україна сьогодні в цій системі координат не «партнер», не «союзник», не «сторона переговорів». Україна — перешкода. Камінь у черевику двох великих гравців, які прагнуть повернутися до бізнесу як завжди. Путіну потрібна легалізація награбованого, Трампу — телевізійний трофей «я зупинив війну» плюс контроль над порядком денним. І обом заважає одне: жертва війни не хоче бути жертвою угоди.
Світова підворітня: як виглядає «мир» у виконанні гопників
Гопник у під’їзді рідко починає з удару. Він підходить, усміхається, створює атмосферу «нормальної розмови». Каже, що «так буде краще для всіх». Пояснює, що опір — дурість. Апелює до страху, втоми, болю. А потім — коли ти не здаєшся — виявляється, що вся ця «розмова» була не про компроміс, а про віджим.
Саме так працює нинішня “мирна” сцена.
Перший кадр — майже символічний. Президент США заявляє, що попросив Путіна тиждень не бити по Києву через морози. І це подається як дипломатичний жест, майже як гуманітарна перемога. Сама конструкція цієї фрази — вирок. Бо мир не починається з прохання «не вбивай сім днів». Мир починається тоді, коли нападник не може вбивати, або коли кожен удар коштує йому так дорого, що він зупиняється не з милості, а з розрахунку страху. Тут же нам пропонують нову норму: не система стримування, а режим милості агресора.
Коли жертва звикає, що її життя залежить від “доброї волі” вбивці, — вона стає не суб’єктом, а об’єктом. Коли світ аплодує «тижню без ударів», він не наближає мир. Він привчає себе до думки, що вбивство — це опція, яку можна тимчасово відкласти, якщо попросити красиво.
А найважливіше — Кремль навіть не зобов’язаний це підтверджувати. Бо в логіці гопника підтвердження не потрібне. Є тільки психологічний ефект: «дивись, ми можемо зупиняти — і можемо не зупиняти». Це контроль. Це демонстрація влади.
Донеччина як лом: коли «мир» означає віддати те, що не взяли
Ключовий вузол переговорів раптом звівся до Донеччини. Не до припинення агресії. Не до повернення дітей. Не до покарання за воєнні злочини. А до питання: скільки ще території має віддати Україна, щоб двоє дорослих чоловіків могли заявити про “прорив”.
Росія, яка не змогла захопити всю Донецьку область силою, прагне отримати решту — підписом. Це важливий момент: підписом легалізується не результат війни, а бажаний результат війни, який агресор не спромігся реалізувати. Тобто пропозиція виглядає так:
- те, що ви відстояли кров’ю і обороною — ви віддаєте «для миру»;
- те, що ворог не взяв — ви добровільно передаєте;
- те, що називається міжнародним правом — викидається як «занадто моральне»;
- натомість вам обіцяють паузу.
Це не компроміс. Це винагорода за насильство, причому винагорода наперед. Якщо агресору можна віддати те, що він не захопив — значить, насильство стає інструментом геополітичного «аукціону». І тоді питання вже не в Донбасі. Питання в тому, що буде наступною ставкою на цьому аукціоні.
Гарантії «після»: страхова афера у дипломатичній обгортці
Найконченіша частина цієї конструкції — гарантії безпеки. Тобто те, що відрізняє мир від капітуляції. Україна говорить просту річ: ми не підписуємо нічого, що лишає Росії здатність повторити війну. Бо будь-яка пауза без гарантій — це відкладений удар. Це історія, яку Україна вже прожила.
Натомість нав’язується схема секвенування: «спочатку угода — потім гарантії». У перекладі з дипломатичної мови: спочатку зробіть незворотний крок, а потім, можливо, ми поговоримо про вашу безпеку. Це не гарантії. Це лотерея, де ви платите територією й майбутнім за шанс отримати папірець.
І тут же Росія демонструє те, що всі мали б почути: вона відкидає саму ідею гарантій, які для України є ключовими. Тобто Україні пропонують угоду, де:
- територія — предмет торгу вже зараз;
- гарантії — “потім”;
- агресор — не зобов’язаний визнавати чи виконувати ці гарантії; а «мир» існує лише як пауза між ударами.
Це контракт на наступну війну, де жертва підписує собі уразливість власною рукою.
Абу-Дабі, “процес”, “раунди”: як війна прикривається протоколом
Щоб це виглядало пристойно, все загортають у красиву географію й формат: Абу-Дабі, тристоронні перемовини, “раунди”, “прогрес”. Класика: поки тривають переговори, частина Заходу підсвідомо переходить у режим «не заважайте процесу». Санкції — під питанням, зброя — під “політичним ризиком”, риторика — м’якша. Бо ж «йде дипломатія».
Це і є функція “процесу”: паралізувати реакцію. Створити ілюзію руху там, де агресор продовжує терор. Дати гопнику час. Дати гопнику перевагу. І у фіналі сказати жертві: «ну бачиш, ми ж намагались, тепер погоджуйся».
Агресор використовує переговори як завісу. Це не нове. Нове лише те, що тепер на цю завісу погоджується той, хто мав би бути союзником.
Два гопники: первинний і «цивілізований»
Треба сказати чітко: первинний гопник — Московія. Вона прийшла з ножем, вона вбиває, катує, депортує дітей, знищує міста і називає це «історичною справедливістю». Без неї не було б війни, не було б торгу, не було б «планів миру».
Але друга небезпека — коли поруч із гопником з’являється хтось, хто не вибиває ніж, а починає пояснювати жертві, що «віддати частину себе — це раціонально». Це вже не посередник. Це менеджер віджиму. Силовий брокер, який не нападає першим, але використовує слабкість моменту, щоб “закрити питання” своїм способом.
Трампівська конфігурація США не є агресором у прямому сенсі. Але коли вона перетворює безпеку України на предмет торгу, коли “тиждень тиші” продається як гуманізм, коли територіальні поступки штовхають як «неминучість», — вона грає роль гопника другого рівня. Того, хто не б’є, але легалізує удар як норму.
Тут не треба бути пророком. Тут достатньо знати, як працює імперія і як працює під’їзд. Якщо жертва один раз віддала гаманець, це не зупиняє гопника. Це доводить, що метод працює. Поступка — це не «деескалація». Це сигнал дозволу. Сьогодні це Донеччина й Луганщина плюс Крим. Завтра — Запоріжжя й Херсон. Потім — Харків і Суми. Далі — що завгодно, поки жертва не перестане опиратися.
У цьому сенсі Україна — тест. Якщо її можна змусити погодитися на «раціональну несправедливість», значить так само можна буде змусити будь-кого. Прецедент працює завжди.
Нормальна формула миру, яку намагаються забути
Є проста річ, яку треба повертати у кожну дискусію:
мир — це не перемир’я. Мир — це коли агресор зламаний. Коли він або знищений як суб’єкт насильства, або позбавлений здатності чинити насильство. Коли він не може повторити війну. Коли ціна повтору — смертельна для його режиму.
Будь-який “мир”, який зберігає Росії здатність бити — це не мир. Це пауза для перегрупування. І якщо хтось називає це «реалізмом», то це реалізм гопника, який звик, що жертва платить за «стабільність».
Висновок: Україна не має бути гаманцем
Сьогодні Україну намагаються покласти під ноги — як річ, яка заважає двом світовим гопникам робити свої справи as usual. Один хоче легалізувати злочин і рухатися далі. Другий хоче продати “угоду” як трофей і рухатися далі. І обом заважає тільки одне: жертва не хоче бути частиною їхнього бізнес-плану.
Ця війна давно вийшла за межі України. Йдеться не лише про території, а про те, яка логіка визначатиме світ після війни: логіка права чи логіка під’їзду. Або світ зупиняє гопників — незалежно від того, говорять вони російською чи англійською — або він готується жити в реальності, де кожна наступна війна буде “раціоналізована” і загорнута в красиву обгортку компромісу.
Україна не заважає миру.
Україна заважатиме віджиму.
