За кілька кілометрів від лінії фронту стоїть на трасі блок-пост. На виїзді з маленького села. Він бутафорський. На ньому стоїть дитина. Майже такого віку, як мій Гоша. У прифронтовому селі дитині нема чого робити, й вона стоїть на блокпосту, який збудувала сама. Зустрічає та проводжає наші заляпані багнюкою джипи та вантажівки. В деяких машин навіть колеса більші, ніж ця дитина. У будь-яку погоду вона виходить до машин та віддає честь ЗСУ.
Десь у маленькому містечку живе жінка. Вона вже багато місяців в'яже теплі шкарпетки для бійців. Бо у окопах ці теплі шкарпетки рятуватимуть ноги ще багато тижнів, аж до спеки. Вона в'яже та відправляє. Знаходить вовну та знов в'яже та відправляє. Колись вона боялася сирен, майже в минулому житті. Тепер вона їх просто не чує. Звикла.
Бізнесмен, з яким я знайомий, пече для армії хліб. Зараз він поставляє дві третини усього хліба, який споживає армія.
Мені нещодавно сказали, не знаючи, що мій цивільний одяг у той день це була випадкова перевдягачка: "Хто не воює, той не українець та навіть не людина". Я запитав: "А хто воює?" Мені відповіли: "Ті, хто в окопах. Хто тисне на спусковий гачок. Хто незламно вбиває москалів". Я запитав: "А інші військові?" Відповідь була: "Та то таке".
Так от я скажу. Воюють не тільки ті, хто тисне на гачок та хто йде у атаку. Воює, як би це комусь не було не до вподоби, й ця дитина на блок-посту, й ця жінка, й цей бізнесмен.
Воює бізнесменка у колишньому житті, яка каже, соромлячись: "Я передала тільки два мавіки, я знаю, що мало, я намагаюся тягнутися за військовими, але - я ж цивілка, несерйозно..."
Воюють волонтери, які передали за рік на фронт військову номенклатуру з усієї Європи.
Воюють пацани, які женуть через кордони автівки, передають, а за два дні їм телефонують та кажуть: "Хлопці, машину тойво, розїбало з гаубиці, може є ще якась одна?"
Воюють всі, хто виробляє продукти та спорядження для армії.
Воюють у тилових містах - від головлікаря до санітарки - лікарні, які, немає секрету, майже всі давно перетворилися на військові шпиталі, бо поранених в нас нема тільки в ура-патріотичних вишиватних пабліках.
Воюють вокзали.
Воюють СТО, які без зупину лагодять розірвані на нулі автівки, деякі не в перший раз.
Воюють вчителі, та така в них війна - їхнє особисте, вчительське пекло - в онлайні, перериваючись від кожної тривоги, курсуючи кварталами міст у пошуках інтернету та електрики, вони проводять уроки, та я не знаю, чого більше в цих уроках - навчання чи війни.
Воюють енергетики, так, як не дай боже воювати нам, бо те, що ми робимо в себе, порівняно з їхньою війною - то просто розслабон.
Воюють перевізники, віддавши армії чи втративши під ударами ракет більшу частину автопарку, як це було в Дніпрі та багато ще де.
Воює бізнес, намагаючись втримати економіку. Воює кожна крамниця та палатка з овочами. Воює кожна продавчиня, яка, витираючи ганчіркою пил з новенького генератора, який вже більше місяця мовчить, раптом зупиняється, та, дивлячись на нього, важко про щось замислюється.
Воюють мами, які гуляють з малечею, та моторшна, чорна та бездонна їхня війна.
Воюють старі, кажучи: "Не помер взимку! Моя перемога, дожив до весни!"
Я не буду казати про армію, бо це навіть смішно, вважати що в когось війна першого гатунку, а в когось - другого. Повторю тільки, що на одного бійця штурмової піхоти працюють 20 бійців різних військових спеціальностей. Так, активного фронту майже півтори тисячі кілометрів. Але й за лінією фронту військові виконують бойові завдання, кожного дня.
Воює весь народ. Так чи інакше. Не тільки ті, хто натискає на спусковий гачок. Україна воює. Тож не треба.
