"Український народ за 18 місяців повернув собі половину території, і жоден американець не загинув. НАТО збільшилося. Російська економіка розвалюється. Російська армія знищена. Це була гарна інвестиція для американського народу. Ми вже мали війну протягом 20 років після теракту 11 вересня. Але цього разу ми не втратили жодного солдата. Це партнер, про якого я мріяв, вони готові воювати. Їм просто потрібна наша економічна та військова підтримка. Вони не хочуть наших солдатів. То ж ідея, що Україна не має значення, не має сенсу з точки зору американської національної безпеки..."
(Сенатор Ліндсі Грем).
***
"Вони не хочуть наших солдатів... Це партнер, про якого я мріяв..."
Я теж мріяла, щоб нас помітив світ. Щоб нарешті на українське не казали "російське", а про Україну не питали: "Это где-то в России?" Бо це по суті таке собі авторське право, яке весь час паплюжили. Якщо щось вийшло добре - то це Радянський Союз зробив. Якщо погане - то це українці не доробили. Так, схоже на те, коли хтось вибудовує власний імідж за твій рахунок. Ти, Попелюшка, збираєш розсипане зерно (доречі, про зерно... в іншій темі, гаразд), - а хтось користується результатами твоєї важкої роботи.
І ось зараз - та-дам(!!!) - поблизу столиці Судану за ударами безпілотників по групі Вагнера вбачається "український стиль".
Мені це like honey in my ears - наче мед для вух. Нарешті визнають український стиль ведення війни. Ведення спецоперацій. Нарешті світ чує та бачить справжніх. Тих, хто не хоче чужих солдатів - хто воює сам.
Але ж... В одному з сюжетів Суспільному:
"Я потрапив у ситуацію, коли розстріляли майже всю мою команду. У ній був мій побратим, з якуим я ще в Києві дружив. У нього влучило 17 куль. Я тримав його за руку, але нічого не міг вдіяти, бо нас закидували мінами. Я отримав поранення ноги, потрапив в госпіталь. А потім в мене почав "підтікати" дах. Мій друг мені снився щоночі. Спершу було багато болю, потім агресія, потім знову біль, потім зник сон. З моменту евакуації до потрапляння сюди я не спав 45 днів. Уявляєте, що таке 45 днів без сну?.."
Це партнери, про яких ви мріяли, панове іноземці. Їх у нас сотні тисяч, і навіть мільйони (якщо рахувати з частиною цивільних).
Ще одна сенаторка від демократів, Емі Клобучар:
- Коли бачиш президента Зеленського, слово, яке негайно спадає на думку - це мужність...
Я щиро хочу вірити, що є речі, які говоряться, бо так повинно бути сказано. І є речі, які насправді розуміються, принаймні політиками такого високого рівня, яких я зазначила. І вірю, що ми теж здатні відрізняти мужність від того, що під неї "косить". Бо розповідь про хлопця, який не спить 45 діб - це одна з тисяч розповідей, які тепер уособлюють собою ту саму неприкриту, щемливу, болючу і правдиву мужність. На плечах якої далеко не всі виїхали в бік усвідомлення того, що ж у нас сталося.
Так, ми партнери, про яких ви мріяли. І готові воювати. І "український стиль" тепер будуть вивчати всі історики світу. Аби ж цей стиль не був ніким спаплюжений, ні оборутками з зерном, ні розкраданням гуманітарки, ні державною зрадою, ні перекиданням відповідальності... Бо тоді це мені знову нагадує Радянський Союз: коли щось добре зроблено - то це Москва заслуговує на аплодисменти. Коли щось погано - то це українці не доробили. Можна змінити назви на прізвища, підігнати під наші сучасні реалії і багато чого зрозуміти.
