Ну, як ви там? Як справи? – делікатно цікавиться знайома з-за океану. I’m fine, відповідаю. Все ОК.
Я могла б написати детальніше, але лінуюсь перекладати. І нормально сформулювати теж непросто. Що я їй скажу? Чоловік почав дуже сильно балувати сина. Він і так по життю татів малюк, але тепер тато може два дні витратити на пошуки «іще однієї такої самої іграшки», бо дитині хочеться гратися двома машинками одночасно. І весь вільний час вони бавляться, не квартира, а ігродром.
Я почала дуже погано розпоряджатися грошима. Там де належить економити і відкладати, я витрачаю нераціонально. Мої вечори проходять на агрегаторах авіаквитків, я шукаю дешеві варіанти, куди полетіти з доньками. Якщо втілити все заплановане, ми не розбиратимемо валізи аж до кінця березня. Далі березня я не заглядаю.
З довгострокових планів, аж на квітень, забронювала тридцять саджанців у Бахмуті. Якщо все буде добре, вони поїдуть з прикордонної Донеччини на мою прикордонну Сумщину. Мені здається, деревця від цієї перспективи крутять гілками біля скроні.
Що іще? Друзі почали обережно говорити по телефону. Більше не жартують про «товариш майор, добрий день», але розмови стали короткими і такими, езоповими. Але у фейсбуці все одно пишуть як на думку спаде, не добираючи слів.
Також у нас з’явилося багато класних поетів. Чоловіки і жінки, про яких ти ніколи не чула, раптом пишуть так, що нахиляєш голову і роздивляєшся груди. Таке враження, ніби у грудях діра після кожного вірша.
Я живу у країні,
Де кутю готують разом із тривожною валізою.
"І визволи нас від лукавого", — шепоче мати, маючи на увазі конкретні ім'я і прізвище.
Я збираю ці тексти собі в окремий файл, він називається «Вірші в очікуванні».
В очікуванні чого? – запитуєш ти. – Війни?
Ні, дорога моя подруго, війна у нас уже є.
В очікуванні перемоги.
