Це якесь внутрішне відчуття. Ні, дійсно активність на фронті підсилилась, нові російські підрозділи введені в бій, вони десь наступають, десь отримують пизди, десь забирають якесь село чи посадку залишая в полях пару механизованих рот у вигляді купи спаленого заліза та тіл по посадкам, і знов збираються з силами наблюдаючи як ми фортифікуємо наступну посадку яку продамо ім по найвищій ціні, в той же час розйобуя іх на нових позиціях. Десь ми контратакуємо, забираємо позицію та ця гра починається знову. Так, вони пхнуть. Наступ вже почався, але не на повну, ми це бачимо.
Я розумію що зараз йде гра, де той хто психане та перший піде в бій, кинувши основні резерви, покаже напрямок атаки, втратить частину армії розбивши ії об оборону супротивника - той і програє. Бо твій задум буде викладений на стіл повністю. І той хто зробить хід у відповідь- він буде мати більше можливості розсередити резерви на оборону та атаку, виявить де дійсно буде відносно слабка лінія яку можно контратаковати, та які саме логістичні артерії потрібно перерубати щоб загоняти людей з технікою в казани. Росія не вводить зараз свої основні резерви. Вона нас мацає, доволі сильно, Бахмут, Вугледар, Креміна, Авдіївка/Донецьк. Потужно промацує.
Ми сидимо в обороні. Час працює на нас. Ми хочемо мати більші резерви, танкові роти з западних танків, сформовані та укомплектовані роти ударних БПЛА та інше. Час працює на нас, але ціною сильно заїбавшихся людей у окопах, які втомились втримувати цей вал. Ми в обороні, ми стоїмо, і дорого продаємо ворогу кожен новий день, знижуючи його боєздатність. Але з кожним днем ми розуміємо що скоро війна зміниться і ми пійдемо в новий ад, з великими втратами з обох боків, але з метою нарешті вдавити цю гідру, відбити Маріуполь та Мелітополь, піти в Крим, та виплеснути всю ту лють що скопилась за втомою та зірваною нервовою системою. Ми сидимо в обороні, чєкаючі того моменту коли настане стратегічна фаза цього протистояння.
Судячи зі всього це дуже скоро почнеться. Бо у повітрі відчувається наближення бурі.
