Товариш (сам шахтар з Донбасу) пише в лічку про репресії та розстріли в Селідовому.
Сусіди-співвітчизники запросто здають інших сусідів. У котрих родичі в Силах оборони України.
Розстріляли дядька - у нього донька медик в ЗСУ. Прямо вдома, будинок підпалили.
Під репресії потрапляють геть усі, від малих до старих.
Бо оті «сусіди», колеги по шахті, по автобазі, ще по чомусь - шукають собі шлях, як самим вижити та притертися до нової окупаційної влади.
Маленькі містечка Донбасу - це завжди була своя особа атмосфера і менталітет.
Можете мене лаяти, але в мене є таке особисте ставлення і сприйняття.
Село - трохи інша справа.
Інший світогляд, менталітет, образ життя.
Найяскравіше цей типаж (знову ж - як на мене) показаний в серіалі ВВС про Чорнобиль:
Баба сидить в сараї, доїть корову.
Військовий заходить: «Евакуація. Ядерка!»
Баба:
- Пішов нах.уй, служивий! Я тут війну пережила, колгоспи пережила, і ядерну зиму якось переживу.
Бо тут - який-неякий будиночок, город, сарай, корова, цвинтар зі своїми і з заготовленим місцем біля них. Вічність українського села.
А «там» - хз, що робити, та ще й в такому віці.
Тому, заяви про те, що якісь ВПО можуть повертатися на окуповані території - це може бути.
Про обсяги - навряд чи є достовірна статистика.
Тільки пропагандивна.
Але сам факт - то може бути людське, а не політичне. Основні інстинкти, вивернуті якимось дивним вихованням та образом життя.
Ті ж основні інстинкти дозволять комусь і сусіда здати, і колишнього колегу. А комусь не дозволять.
В тому ж Селідовому (теж добрі люди повідомляють) мк Южний - кцпи влаштували крематорій. Там новенька вугільна модульна котельня, топка два з половиною метри. Пристосували. Тихенько палять трупи цивільних.
«А як вскрилось? Люди ходили до родичів на той Южний, та не повертались назад. А потім хтось носом відчував дивний аромат з труби. Різні людини писали, що так, спалюють трупи.
Газа у Селидовому давно нема, а ця котельня - єдина на вугіллі. Так шо все логічно.»
Чи може бути подібне не на Донбасі, а десь на півдні чи в центрі України?
Здача і стукачество, повернення під окупантів?
Не зачаровуйтеся. Може.
І в Сан-Франциско може, і в Парижі, і в Тбілісі чи Стамбулі може.
Всюди.
Бо війна - це інше життя. З іншими реаліями, вивертами психіки і ставленням до цінностей.
Інше життя, котре ближче до смерті, ніж до життя.
Нагадаю, член Комітету ВР з питань прав людини Максим Ткаченко стверджує, що на тимчасово окуповані території вже повернулись близько 150 тисяч внутрішньо переміщених осіб оскільки не отримали допомоги від держави та не змогли почати нове життя на підконтрольній території.
Пізніше депутат дав задню і заявив, що цифри неофіційні, і це його приватна думка.
