"Війна у Карабасі: інтереси Путіна і «вікно можливостей» для Вірменії та Азербайджану" - Віталій Портников

"Війна у Карабасі: інтереси Путіна і «вікно можливостей» для Вірменії та Азербайджану" - Віталій Портников

Найкращий вихід з пастки Карабаху — усвідомити, кому конфлікт є вигідним насправді, хто десятиріччями є бенефіціаром цього першого територіального конфлікту на пострадянському просторі. А бенефіціаром є саме Москва.

Нова ескалація між Вірменію і Азербайджаном, вже друга за останні місяці й більш небезпечна, ніж попередня, знову нагадує нам, що ніяких заморожених конфліктів не буває. Що кожний заморожений конфлікт вагітний війною. Що припинення вогню і режим тиші, навіть якщо про нього домовляються на дуже високому рівні і за міжнародним посередництвом, рано чи пізно переростає у нові обстріли і може призвести до нової великої війни. Нам це треба пам’ятати саме тому, що Кремль вибудував на Донбасі саме карабаський конфлікт з військової точки зору, конфлікт так званої низької інтенсивності.

Саме у таких конфліктах вогонь може припинитися, а потім знову розпочинатися з ще більшою силою. Можуть гинути військовослужбовці та мирні жителі. І так може продовжуватися десятиріччями. Це ідеальна пастка і росіяни добре знають про це, бо вже створили таку пастку для Вірменії і Азербайджану. І обидві країни потребують Росії для того, щоб цієї з цієї пастки вийти — принаймні, так можуть вважати у Єревані та Баку. Хоча найкращий вихід з пастки Карабаху — усвідомити, кому конфлікт є вигідним насправді, хто десятиріччями є бенефіціаром цього першого територіального конфлікту на пострадянському просторі.

А бенефіціаром є саме Москва. Росія є офіційним союзником Вірменії і гарантом того, що ця держава не буде знищена сусідами, з якими вона десятиріччями, якщо не сторіччями не може знайти порозуміння — Туреччиною та Азербайджаном. Однак водночас Москва знаходиться у теплих стосунках із Азербайджаном і створює надію, що рано чи пізно вона «закриє очі» і дозволить Баку без серйозних військових наслідки для себе повернути контроль над азербайджанськими територіями, які з початку дев’яностих років знаходяться під фактичним контролем Вірменії.

І так було з першого дня цього конфлікту. Навіть не з кінця 80-х, , а з 20-х років минулого сторіччя, коли території із переважно вірменським етнічним населенням виявилося у складі Азербайджанської РСР тому, що більшовицька Росія, яка окупувала І Вірменію, і Азербайджан, потребувала тоді підтримки братерської для азербайджанців Туреччини. А оскільки незалежні Вірменія і Азербайджан вели війну за ці території, незакінчена війна повернулася у перші ж роки горбачовської перебудови. І тоді, до речі, Москва підтримувала не вірменів, а азербайджанців — негативно поставилися до самої ідеї передачі Нагорно-Карабаської автономної області до складу Вірменської РСР, заарештувала членів комітету «Карабах», цієї першої некомуністичної політичної формації у Радянському Союзі, звинувачувала вірменів у зростанні націоналістичних настроїв.

Але коли такі настрої почали зростати і у Азербайджані і в цій країні зазнали поразки місцеві комуністи, Москва обрала Вірменію. Зовсім не з великої любові до вірменського народу, Кремлю на нього начхати, а тому що виникла загроза, що Азербайджан сам зможе розпорядитися своєю нафтою і вийде зі сфери впливу Кремля. Карабаський конфлікт став тоді для Москви інструментом впливу на азербайджанське суспільство, сподіванням на те, що до влади прийдуть проросійські сили, які віддадуть країну під кремлівське покровительство.

Цей план виявився успішним тільки частково. Поразка у Карабасі дійсно маргіналізувала азербайджанських націонал-демократів, примусила президента країни і лідера Народного фронту Абульфаза Ельчибея зректися влади. Але водночас Москві не вдалося зробити керівником країни свою маріонетку. До влади у Баку прийшов колишній багаторічний керівник Радянського Азербайджану і член Політбюро ЦК КПРС Гейдар Алієв, якого свого часу навіть бачили серед спадкоємців Леоніда Брежнєва. Саме цей досвідчений державник із чекістськім минулим вибудував у Азербайджані авторитарний сімейний режим, здатний маневрувати між Заходом, Туреччиною і Росією та ігнорувати азербайджанське суспільство.

Однак і Вірменія встала заручницю своєї перемоги. Бо тепер її виживання і контроль над Карабахом залежали від союзу з Росією. Це призвело до маргіналізації вірменських націонал-демократів. Засновник комітету «Карабах» і перший президент Вірменії Левон Тер-Петросян теж зрікся влади – до речі, зрікся саме тоді, коли вже був близький до знаходження компромісу по Карабаху із Алієвим.

Москва довірила Вірменію тим, хто точно її б не підвів і повністю залежав від її ласки — колишнім карабаським польовим командиром Роберту Кочаряну і Сержу Саргсяну, які й стали другим та третім президентами Вірменії. Ці люди вибудували у країні корумпований маргінальний режим, який водночас, на відміну від азербайджанського, не був здатний повністю ігнорувати власне суспільство. Але і опиратися Москві теж не міг. Доказом цього стала відмова Саргсяна від підписання угоди про асоціацію з Європейським союзом після зустрічі із Володимиром Путіним і подальший вступ Вірменії до Євразійського економічного союзу.

Однак потім у Вірменії сталося те, чого досі не відбулося Азербайджані (але ще може) — своя «кольорова революція», яка позбавила влади клани, що керували країною після відставки Тер-Петросяна і привела на вищу посаду у країні, улюбленця протестувальників Ніколу Пашиняна. Пашинян— не просто чужа людина для Володимира Путіна, він ще й той, хто зазіхає на вплив і безпеку друзів Путіна. Так, вже котрий місяць знаходиться між в’язниці свободи другий президент Вірменії і перший президент самовиголошеного Карабаху Роберт Кочарян. І, незважаючи на те, що Путін продовжує особисті контакти із Кочаряном, Пашинян ніби не помічає цих сигналів російського правителя і не усвідомлює їхніх наслідків для себе і для своєї країни.

А президент Азербайджану, спадкоємець свого батька Ільхам Алієв — помічає. І може вважати, що зміна статус-кво у Вірменії, самостійне рішення вірменського народу щодо того, хто буде правити у цій країні, може створити для нього вікно можливостей. Що в разі спалаху війни між Вірменію і Азербайджаном хтоб не був реально її ініціатором ( адже це немає великого значення, у конфлікті низької інтенсивності у будь-який момент режим тиші може бути порушений), Росія не буде активно втручатися на вірменському боці і дозволить Азербайджану відновити контроль над частиною своїх територій — якщо не над самим Карабахом , так над так званим поясом безпеки, азербайджанськими територіями, які оточують Нагірно-Карабаську автономну область, перетворюють її на анклав, що немає спільних кордонів з Вірменією — так і було задумано більшовиками. А може, і над самим Карабахом, якщо поталанить. Адже навіщо Росі допомагати Пашиняну?

І дійсно — навіщо? Треба розуміти, що з об’єктивної точки зору Москва сьогодні зацікавлена не у перемозі Вірменії, а у перемозі Азербайджану, хоча б частковій. Бо це буде ще ще одним доказом того, що всі ці майдани, всі ці спроби обрати собі керівництво, яке не узгоджене з Кремлем, можуть у результаті призвести тільки до національного краху і занепаду. Москва доводила це у Грузії під час російсько-грузинської війни. Москва доводила це в Україні після Майдану, коли окупувала Крим і Донбас. Чому б не довести це і у Вірменії, тим більше, не своїми руками? Питання тут в тому, які масштаби вірменської поразки запланували у Кремлі — зараз чи під час наступного етапу конфлікту. Чи йде мова про контроль за ланцюгом безпеки або над усім Карабахом чи навіть про появу азербайджанських військ на території самої Вірменії, що дасть Росії можливість безпосередньо виступити у ролі її захисника, сьогодні важко сказати,. Тим більше, що кремлівські плани зовсім не завжди втілюються в життя так, як вони написані у кабінетах.

Не завжди саме тому, що у Кремлі здатні прорахувати власні дії, дії керівників країн, які знаходяться у кремлівський пастці, навіть західних лідерів чи президента Туреччини. Але ніколи не здатні прорахувати, як будуть реагувати народи.

Саме тому Москві не вдалося перетворити на маріонеткову державу Азербайджан. Саме тому у Москві прогледіли момент, коли остаточно прогнив клановий режим у Вірменії. Саме тому у Москві навряд чи усвідомлюють, як будуть реагувати на справжню війну звичайні вірмени та азербайджанці. Адже кожна війна виявляє у національних настроях те, чого жодний політичний прогнозист чи етнолог не може передбачити. Тим більш, що в Кремлі взагалі ігнорують народи, там вірять тільки у гроші і силу.

Але що передбачити можна, так це те, що до того часу, як Азербайджан і Вірменія не будуть здатні врегулювати проблеми, які є навіть не між цими країнами, а між цими народами, вони будуть залишатися у кремлівський пастці і їхній розвиток — не просто як країн, а як народів, буде залишатися під сумнівом. Азербайджанців і вірменів може врятувати не перемога однієї країни над іншою, а тільки добросусідство і готовність разом, без Росії, відбудовувати майбутнє свого непростого регіону. Тільки ця готовність знищить російську можливість маніпулювати Вірменією і Азербайджаном і перетворювати народи цих країн на учасників вистави у театрі своїх геополітичних амбіцій.

Віталій Портников

Loading...