У популярному зараз серіалі «Проблема трьох тіл» за романом китайського фантаста Лю Цисіня інопланетяни, які готуються до прибуття на Землю, називають мешканців планети комахами у чіткому меседжі, адресованому землянам. Саме ця характеристика має паралізувати людство й зробити його беззахисним у очікуванні страшної навали.
Я згадав цей епізод на масштабній виставці, присвяченій Аллі Горській. А якщо бути точним – у одному з залів експозиції, де під призабуті вже звуки друкарської машинки демонструються документи Комітету державної безпеки Української РСР, пов'язані з художницею та її товаришам. Доповіді про зустрічі, розмови, протести. Згодом такі самі документи будуть присвячені вбивству і похорону Алли та відзначенню її пам'яті. Все творче життя – і смерть Алли Горської – пройшли у тіні КДБ. Вся її боротьба за власну гідність була боротьбою з цією політичною поліцією. Ну, і їхні доповідні записки, відповідно, також присвячені боротьбі з Горською та іншими українськими інтелектуалами.
А «присвячені боротьбі» – це з нашої сучасної точки зору. Для товаришів з КДБ це була навіть не боротьба, а нагляд. Саме так, із презирством й огидою, вони могли спостерігати за комахами на комунальній кухні, впевнені, що у будь-який момент зможуть розчавити або отруїти – просто немає бажання такого чудового весняного дня вставати зі стільця й робити непотрібні рухи. Зрештою, нікуди цей тарган не дінеться!
«Зал КДБ» на виставці Горської дає чітке уявлення не тільки про те, як знищували знамениту українську мисткиню. Він також демонструє природу режиму, створеного після окупації українських земель більшовиками. Ні, це був не український режим – не треба тут зайвих ілюзій. За великим рахунком, це й був режим «інопланетян», прибульців, чужих – і тих, хто бажав їх обслуговувати, різних там федорчуків з шелестами й щербицькими. Всі інші за такого режиму могли хіба що виживати. І до тих, хто мав не поплутану й закомплексовану, а усвідомлену і впевнену українську свідомість, цей режим ставився зі зрозумілою ненавистю та презирством. І намагався не перемогти, ні, а саме розчавити – що присвячена Аллі Горській виставка й засвідчує: її творчість була буквально занапащена вже з точки зору можливостей, а те, що вдалося створити всупереч владі й часу, знищене. І так відбувалося майже з усіма, хто сприймав себе насамперед в українському, а не у радянському – тобто в російському й псевдоукраїнському – контексті.
Це презирство, звісно, не зʼявилося з більшовиками. Воно прийшло до них як спадщина Російської імперії, тільки російський шовініст комуністичних і путінських часів – це холоп, який одягнув чоботи чужої, аристократичної зневаги. Холоп, який знищив власних господарів, але намагається видавати себе за них у вкраденому і загидженому будинку – це і є Росія ХХ і ХХІ сторіч. І, звичайно, саме ця холопська зневага й визначила план путінського бліцкригу в лютому 2022 року. Люди, як відомо, не воюють з комахами – вони просто дають їм можливість існувати, поки не урветься терпець.
Але саме це і є фундаментальною російською помилкою – хай навіть у Кремлі нас і продовжують вважати переляканими жуками. Адже що залишилося від російських шовіністів і колаборантів на нашій землі? Кого тепер згадують – колишнього голову КДБ Віталія Федорчука чи його жертву Аллу Горську? Хто виявився історичним переможцем? Ні, жук – це Федорчук, який наприкінці життя сховався за московським плінтусом! Жук – це Медведчук…
Не випадково ж у фіналі серіалу, про який я згадував, один з головних героїв привозить борців із прибульцями у справжнє царство комах і нагадує, що ті продовжують жити й процвітати, незважаючи на всі зусилля людства.
Чужий явно обрав собі не того ворога.
