Україна і Росія, час од часу, підкидають туди тягарці. Конвенційні.
Високотехнологічну, високоточну, дистанційну, високої вражаючої сили зброю. Звичну для драматургії нашо готовий розуму і зрозумілу в історії застосування.
Росія – одна з найбільших світових воєнних держав.
Вона самовпевнена в здатності, ще досить довго, навіть десятиліття, тримати свій ВПК на піку промислового забезпечення росармії достатніми для ведення ініціативної війни всіма видами озброєнь. Використовуючи безкінечну китайську фабрику і заповнюючи дефіцити північнокорейськими й іранськими снарядами та ракетами.
На Україну працює вся західна воєнна індустрія, економіка і фінансові ресурси. Його лідери одностайно сформували принцип – допомагати Україні стільки, скільки буде потрібно.
Він складний і не гарантований. Але відступити від нього, кинувши на поталу агресору молоду українську демократію, вже не вдасться. Навіть якщо божевілля Трампа стане реальністю, а не лише продуманим шоу для повернення президентства.
Три проблеми заважають ясності.
Перша – страх перед можливою суїцидною соціопатією Путіна. Лише на ньому тримається війна і її майбутнє. Головним його психоаналітиком став Джо Байден, який після зустрічі в Женеві в глибокому гіпнозі вимагав від Києва виконати Мінські угоди. Забули Крим створили на Донбасі дві квазідержавних ракових пухлини.
Історик Ярослав Грицак, можливо під само гіпнозом, теж вважає, що саме Мінські домовленості допомогли країні вижити, обмежити насильство, і «тому ми приречені ще на один Мінськ».
Обміняти території, суверенітет і цілісність держави на міфічний та сепаратний мир. В умовах, коли Путін підняв ставки – знищити державу українців і їх природне право на самоідентичність.
Це не прагматизм, а страх, який глибоко закопаний у ментальну природу багатьох, мудрих часом і знаннями, людей. Це не стримування агресора, а його заохочення.
