Відомий вислів французького філософа Ернеста Ренана: «Нація – це щоденний плебісцит». А ще цей мислитель писав: «Нація – це велика солідарність, утворена почуттям жертв, які вже принесено і які є намір принести в майбутньому. Нація вимагає минулого, але в сучасності вона резюмується цілком конкретним фактором: це ясно висловлене бажання продовжити спільне існування».
Власне, нація, аби продовжити своє буття, має «мати минуле», певний набір історичних символів. Останні служать національній консолідації, яка й дозволяє простувати в майбутнє.
Українці, здавалось, не обділені такими символами. Але наскільки ми їх використовуємо? Адже це використання і є одним із показників «національного плебісциту».
Котляревський і «національний плебісцит»
На нинішній рік припала низка знакових для українців ювілеїв. Проте чинна влада їх фактично проігнорувала. Та й громадськість не виявила достатньо активності. Особливо прикро, що проігнорований такий ювілей, як 250-ліття з дня народження Івана Котляревського.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
30 серпня (12 вересня) 1903 року, попри чималі труднощі (у той час українська мова й українська культура в царській Росії зазнавала значних утисків!), відбулося урочисте відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві. Ця подія перетворилася на велику національну акцію. На неї приїхали відомі представники української інтелігенції: Христина Алчевська, Микола Аркас, Дмитро Багалій, Сергій Єфремов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Панас Мирний, Микола Міхновський, Олександр Олесь, Олена Пчілка, Василь Стефаник, Кирило Студинський, Леся Українка, Гнат Ходкевич та інші. Котляревський начебто «зібрав» свідомих українців на своєрідний «плебісцит».
А ось у часи незалежності про Котляревського забули. Чи майже забули. Для нашої владної еліти він виявився неактуальним.
Але чи це так?
Не так давно довелося познайомитися з одним воїном, який тривали час воював на Донбасі і який вивчив на пам’ять «Енеїду» Котляревського. Цей твір надихав і надихає його. Зрештою, Котляревському довелося повоювати з турками. І в «Енеїді» можна знайти чимало військової героїки.
Так, у XVIII столітті на теренах Східної Європи виросла нова імперія, котра почала іменуватися Російською. Ця імперія, взявши етнонім від русинів-українців, намагалася також перейняти їхню культуру. У цій справі імперській владі допомагали українські інтелектуали. Тоді здійснювалася справжня експансія культурних діячів з українським корінням на терени Росії. Зрештою, так було і в пізніші часи.
Фактично новочасна російська культура виросла на фундаменті давньої української культури. Стаючи культурою імперською, вона все більше протистояла «природній» культурі України. Українці опинилися в непростій ситуації – вони могли стати «органічною» частиною імперії, в тому числі і в сенсі культурному, зберігши лише деякі регіональні особливості; а могли піти шляхом відокремлення, творячи культуру на простонародній основі, ігноруючи свою давню культуру, яка реально опинилася на службі імперії.
1798 рік, коли побачили світ перші частини «Енеїди» Котляревського, став не лише роком народження нової української літератури. Він дав старт для початку соціокультурного конфлікту між імперською Росією та «провінційною» Україною.
Зброя у протистоянні імперській культурі
«Енеїді» важко підшукати аналоги як в українській, так і в світовій літературі. Автор, що добре знав українське народне життя, зумів його тонко передати як з допомогою мовних засобів, використовуючи рідну полтавську говірку, так і з допомогою класичних літературних символів, а також символів національної історії. «Енеїда» – це діатриба, де з гумором і «несерйозно» говориться про одну з найбільших трагедій України – про ліквідацію Запорізької Січі.
Також Котляревський стояв біля витоків нового українського театру. Відомою є його п’єса «Наталка Полтавка», що стали відповіддю на водевіль Олександра Шаховського «Казак-стихотворец», який користувався популярністю в імперському Петербурзі. У цьому водевілі був створений образ українського козака, що беззастережно готовий вмерти за російського царя. Любові «в ім’я імперії» «Казака-стихотворца» протиставлене просте, щире кохання «Наталки Полтавки», «високій» імперській ідеї – ідея природної української простоти.
Котляревський (хай, можливо, несвідомо) кинув культурний виклик Російській імперії. У перспективі це дало результати. І за це його варто поцінувати.
