"Івашкевич і пагорби Сандомира" - Віталій Портников

"Івашкевич і пагорби Сандомира" - Віталій Портников

В оповитому осінніми туманами Сандомирі я вирішив поселитися у старій садибі неподалік середмістя. Господар показав затишну кімнату, головною окрасою якої була справжня піч, що виявилася не декорацією, не згадкою про минуле, а реальним опаленням уже холодними ночами. Коли господар дізнався, що я з Києва, посміхнувся і сказав, що раніше в цю садибу, в цю кімнату любив приїжджати Ярослав Івашкевич. Сандомир нагадував йому Київ.

Я, звичайно, знав про київську студентську юність Івашкевича. Однак ніяк не міг второпати, чому маленьке польське місто нагадувало письменнику українську столицю, яка в часи його молодості була одним із найбільших міст Російської імперії. Який тут зв’язок? Однак я дивувався тільки у перші миті. Через якийсь час вийшов прогулятися, трішки відійшов від центру і побачив пагорби. Київські пагорби.

Я зрозумів ностальгію, яку відчував польський письменник. Це була не тільки ностальгія за юністю, це була саме ностальгія за Києвом.

За Києвом, якого вже немає. За Києвом, тінь якого я ще встиг побачити у дитинстві. За Києвом, в якому Ярослав Івашкевич жив.

На згадку від того Києва нам залишився тільки ландшафт. Ландшафт совєтського міста, яке в останні десятиріччя хаотично забудовується пафосними хмарочосами без плану й ансамблю. Так, ці декади знищили не тільки київську архітектуру, а й київську перспективу, але вони не змогли остаточно позбавити столицю індивідуальності, яку вже втратила більшість міст колишнього СРСР після того, як з’явилася можливість будувати все що завгодно й де завгодно — аби гроші. Київ врятувало те, що його рятувало завжди, що не давало остаточно знищити його душу — ландшафт.

Молодий Івашкевич бачив ще не забудований ландшафт вічного міста. Не забудований хрущовками, сталінками, кумедними будинками пострадянських часів. Він бачив пагорби. І я, заплющивши очі, ще пригадаю ці пагорби, які невеличкими острівцями виринали в місті мого дитинства аж до тріумфу нових архітектурних експериментів.

І от я стояв неподалік будинку Івашкевича у Сандомирі й бачив ці київські пагорби. І розумів, чому письменник так любив відвідувати це старовинне місто. Місто, яке збереглося у часі без бомбардувань і майже без забудов. Місто, яке врятувало свої пагорби. І треба було мати тільки трішки поетичної фантазії, щоб уявити себе молодим студентом вже не на сандомирських, а на київських пагорбах. Звісно, в Івашкевича цієї фантазії було більше ніж у мене. І пам’яті про той іще не зруйнований війнами і не забудований переможцями Київ у нього теж було набагато більше, ніж у мене. Івашкевич знав, що з тим Києвом він навряд чи зустрінеться у справжньому Києві. Але тут, на пагорбах Сандомира, він мав цей шанс.

Я багато про що передумав на цих пагорбах. Що тепер на власні очі можу бачити пейзаж, на тлі якого мій дідусь освідчувався у коханні бабусі — який романтичний ландшафт для справжньої любові! Що такий пейзаж обов’язково мав народжувати поетів — й не дивно, що і Бажан, і Івашкевич, і Ахматова, і Маркіш знаходили натхнення на київських пагорбах. Що такого міста з бульварами, які бриніли віршованими рядками людей, що освідчувалися у своєму коханні різними мовами, я вже не побачу, бо виріс у російськомовній провінційній столиці союзної республіки, яка на моїх очах почала перетворюватись на український мегаполіс. Тут, у Сандомирі, я зрозумів, якій цивілізації не дала відбутися більшовицька навала й яку цивілізацію тепер треба створювати. А може, все це було просто натхнення, яке відчуваєш на київських пагорбах Сандомира...

Віталій Портников

Loading...