У листопаді 2020 року театральна Москва оплесками попрощалася з одним із найбільш помітних і контроверсійних режисерів Росії – і гріб з тілом Романа Григоровича Віктюка попрямував до Львова, до сімейного поховання на Личакові. В цьому маршруті була парадоксальність долі Віктюка: людина, яка присвятила практично все життя розвитку російського театру, знайшла останній спочинок у рідній землі – ну і, до речі, ніколи від цієї землі не відмовлялася і завжди підкреслювала цю спорідненість. Чому ж ця людина вкоренилася в іншому театрі, мистецтві іншої країни, і це при тому, що було чимало вихідців з України, які просто не розуміли, що та країна – інша, а Роман Віктюк розумів?
Відповісти на це питання доволі просто не з перспективи сьогоднішнього дня протистояння з уламком імперії, а розуміючи логіку існування цієї імперії в недавньому майбутньому. В Радянському Союзі єдиним центром, у якому дозволялося більше, ніж в будь-якому іншому місті, була Москва. Ба більше, московський режисер міг дозволити собі експерименти і на провінційних сценах. Певна свобода творчості дозволялася і на околицях імперії – в «республіках Радянської Прибалтики», де був можливий мистецький ризик, або в Грузії чи Вірменії, де культивувалася національна культура. Українська ж трагедія пов’язана з тим, що УРСР була ані центром, ані околицею, вона була фортецею боротьби з головним ворогом більшовизму і російського шовінізму водночас – українством. Тому в нас буквально душили все живе. Роман з його закоханістю в живий епатажний театр міг би стати мистецьким символом сучасної України. А в Українській РСР він міг бути тільки марґіналом і ніколи нічого не поставив би. В Москві, де номенклатура претендувала на оригінальність і готовність побачити щось нове, він міг хоча би спробувати боротися. І ще: насправді як режисер він почав формуватися не у Москві, а у Львові і насамперед у Вільнюсі. Бо у Вільнюсі можна було дозволити собі бути іншим навіть тоді – я добре пам’ятаю свої власні враження від литовського театру і литовських художніх виставок під час перших подорожей до Вільнюса і Каунаса, настільки це було незвично, настільки несхоже на те, що я бачив до цих відвідин, настільки здавалося «нерадянським», отже – живим.
От ми і побачили формулу мрії Романа Віктюка – він хотів бути не російським, а нерадянським режисером. При цьому українським митцем він завжди залишався, просто в Україні ним бути не міг, бо не міг бути українським радянським режисером – а всіх українських нерадянських що режисерів, що акторів, що художників, що композиторів тут просто знищували. Доля тих, хто сьогодні складає український мистецький пантеон – Параджанова, Івасюка, Горської, Стуса, Миколайчука та багатьох інших – є чудовою ілюстрацією того, чим насправді була для українців Радянська Україна.
Отже, Віктюк відбувся як геній сучасної режисури – але в країні, якій він був не потрібен. Це був його тріумф і трагедія водночас. Так, інтелектуальна публіка цієї країни аплодувала його «Покоївкам». Так, він був яскравою зіркою не тільки на телебаченні років перебудови, а й на московських вулицях. Але для Росії він був просто абсолютним втіленням гріха. Бісило все – сам вигляд, епатажність вистав, закоханий погляд, яким він проводжав своїх молодих акторів. І, зрештою, те, що він не приховував свого українства і пишався ним, хоча «у нас так не прінято».
Насправді знищення Віктюка почалося ще за його життя. Будинок для його авторського театру довго ремонтували, а коли врешті ремонт закінчився, у театрі з’явилася нова директорка – Ірина Апексімова, можна сказати, антипод Віктюка, з тих українців, які доводять свою відданість Москві кожної хвилини. І от театр, великий засновник якого пишався своїм українством, опинився в руках поганої акторки, яка згодом оголосила рідну Одесу «русскім городом» і закликала до її окупації.
Ну, а після смерті Віктюка почався демонтаж всього, із ним пов’язаного, – авторський театр був перейменований і зник, записи його вистав знищені разом зі сторінкою театру. Мені можуть сказати, що такою є доля кожного авторського проєкту, але ж це не так. Театр «Сатірікон», який сьогодні не має нічого спільного з творчим методом знаменитого радянського сатирика Аркадія Райкіна, роками боровся за його ім'я у своїй назві. Театр Ленком тепер названий на честь свого багаторічного головного режисера Марка Захарова. Створений Олегом Табаковим театр так і залишається саме театром Олега Табакова, хоча режисер помер вісім років тому і в театру давно вже інший художній керівник. Ні, з театральної мапи Москви вигнали саме Романа Віктюка – свідомо і жорстко. І от дивовижний парадокс його 90-річного ювілею. За життя він боявся стати марґінальним режисером в Україні і присвятив свій талант російському театру. А сьогодні рівень його таланту і його особистості можемо оцінити ми, його співвітчизники, а для Росії, в якій він служив, він перетворився на марґінала, про якого згадують тільки по святах, і то здебільшого в середовищі «іноагентів».
З іншого боку, може це й на краще, Романе Григоровичу, що рівень вашого мистецтва і вашої внутрішньої свободи здатний оцінити саме ваш народ, а не чужий. Що вашому народу вдалося позбутися тих, хто не давав йому розвиватися і душив все живе й чесне. Що сьогодні у театрах Києва, Львова чи Івано-Франківська створюють вистави вільні люди, а не чиновники від мистецтва, яких ви так ненавиділи. Ваша трагедія насправді була не в тому, що ви творили для чужих людей, а в тому, що ви жили в чужу епоху – але як це можна виправити? Це такий жарт Бога, як ви любите, – великий талант у часи, в які переслідували великі таланти на вашій Батьківщині.
Але все ж таки Бог був справедливим до вас – і ви народилися українцем. І отримали шанс на вдячну пам’ять, яка компенсує намагання викреслити вас з історії мистецтва. І ця наша вдячність буде більшою за невдячність тих, у кого немає мужності й порядності вас пам’ятати.
