На мою думку, у тому, що автори його перебувають у стійкому полоні відвертих анахронізмів.
Іншими словами, вони сприймають і оцінюють наше недалеке минуле очима сучасного українця, який веде нерівну кровопролитну війну з росією.
І необізнаному глядачеві може здатися, що в 1991 році 90 % українців, які проголосували за державну незалежність, усі як один були прихильниками євроатлантичного вектору розвитку, мононаціональної, унітарної держави, де панує одна мова, де ОУН-УПА, Бандера і Шухевич є героями, а Василь Стус — поетом всіх часів, де заклик Хвильового “Геть від Москви!” діти засвоювали вже з першого класу....
...І що була “п’ята колона” - купка медведчуків, табачників, деркачів, “державних зрадників”, законсервованих агентів ФСБ, які облудним шляхом захопили владу і за російські гроші почали ділити українців на сорти, зомбувати жителів Криму й східних областей, протиставляти свободі “повний холодильник”, і, зрештою, остаточно викрили себе якщо не в 2014, то точно в 2022 році.
Це досить струнка лінія оповіді, і вона охоче сприймається людьми сьогодні, коли цінується максимальна визначеність: на чиєму ти боці. Але з історичної точки зору ця лінія не витримує жодної критики.
Бо не все в новітній історії було так однозначно.
Бо серед 90% тих, що проголосували за незалежність, чи не половина, якщо не більшість орієнтувалися саме на холодильник, бо рефреном серед простого люду проходили слова: “ СРСР об’їдає українців”.
Бо всі 90-роки й початок 2000 НАТО й США для більшості українців залишалися ворогами й умовним агресором.
Бо шанований нами інтелектуал Горбулін свого часу працював у оборонному відділі ЦК КПУ, а за часів Кучми був секретарем РНБО, і вважався впливовим інтриганом і стовпом кучминського авторитаризму.
Бо висуванець націонал-демократичних сил, популярний тоді в народі Євген Марчук був колишнім генералом КДБ, а за часів Кучми побував і прем’єром, і секретарем РНБО і міністром оборони.
Бо націонал-демократи охоче працювали в уряді Кучми — Юхновський, Пинзеник, Терьохін.
І головним опонентом Кучми був не Чорновіл, а промосковський соціаліст Мороз, руками якого й було оприлюднено плівки Мельниченка.
І в русі “Україна без Кучми” пліч-о-пліч в одній колоні штурмували АП українські радикальні націоналісти й комуністи, а Ющенко підписав звернення де засуджувався цей антикучмівський движ.
Бо Ющенко був прем’єром при Кучмі, якого сьогодні називають диктатором, батьком української корупції й олігархії. І став президентом не в останню чергу завдяки тому, що його команда проголосила намір урівняти в правах українську й російську мови.
Чи можна за все це покладати провину на колишніх українських політиків. більшості з яких уже й немає на цьому світі? На народ, який голосував не за тих?
Навряд чи. Бо тоді, в минулому тисячолітті, багато з того, що сьогодні вважається зрадою. сприймалося як перемога. І навпаки. Без'ядерний статус, наприклад, військова служба за місцем проживання, договір з РФ про Чорноморський флот. Або ж парламентська республіка на противагу президентській вертикалі.
Це була геть інша країна. Це була інша епоха. інше тисячоліття. Де українці двічі на ура обирали президентом Кучму, а потім і Януковича.
Де Табачник, Медведчук, Деркач і Азаров були не державними злочинцями, а шанованими державними діячами, національною елітою. А Богуслаєв не зрадником. а героєм України.
Де велика частина народу за триста років була настільки міцно спаяна з росією культурними, економічними, релігійними скрєпами, що намагання відірвати її силою, одним зусиллям спричинило розрив по тілу самої України.
Чи не в цьому криється правда?
Можливо, такої Великої України, яка була в нас до 2014 року — з Кримом, Донбасом, Маріуполем і Бахмутом — ми вже ніколи не матимемо. Ймовірно, така Україна мала шанси існувати виключно як сателіт росії.
Що ж, подібна доля свого часу спіткала й Велику Моравію, Велику Угорщину, Велику Вірменію, згадки про які лишилися тільки в національних міфах.
Нема чого звинувачувати ту Україну, яка лишилася від концтабору СРСР.
Нема чого шукати ворогів заднім числом. Треба зрозуміти, чому йти “геть від росії” вирішила тільки одна частина українців, і чи могла взагалі піти інша?
Чи причиною були наші помилки? Чи таким є хід всесвітньої історії, яку ми досі не можемо збагнути?
Колись, мабуть, знімуть правдиві фільми і про це.
