Сіре небо накриває мерзотною вогкою ковдрою містечко середньої величини, усі його сірі старі п'ятиповерхівки й лічені новобудови. Містом снують автівки цивільних й брудні, усі в багнюці, немов тільки з пекла, всюдиходи військових.
Простенький автовокзал додає депресняку, всередині сирий, з пиріжками й кавою, ремонтом, який не підпадає під розуміння ні старого, ні нового - щось незрозуміле й безлике, з невеличкою чергою в платний туалет в кінці коридору й відлунням під високою стелею.
Брудні автобуси на Дніпро паркуються прямо в величезні калюжі, відкриваючи двері до салонів, в яких осіння сірість зливається з запахом цигарок і дизеля. Пасажири майже всі - хто після поранення, хто до рідних, хто у відпустку, хто куди...
Здається, ніби в цей день всі змовилися бути мовчазними та замисленими, ніби це кадр з якогось страшного фільму, в якому ні дощ, ні війна ніколи не скінчаться - швидше скінчаться військові. Напруженість неначе відчутна, неначе є якоюсь фізичною масою, яку можна проткнути пальцем і він зробить в ній дірку.
Я знаю, що будуть інші дні. Знаю, що мовчазні вміють навіть сміятися. І знаю, що певна фаза війни навіть скінчиться - але не скінчиться в цілому, і з цим доведеться жити. А поки - руку до серця, й у відповідь ті мовчазні так само мовчки кивнуть головою.
Куди б вони не їхали в цей паршивий, паршивий дощ...
