Василь Стус, блискучий поет, один із кращих представників українського культурного руху 60-х років, правозахисник і борець за культурну автономію України, більшу частину свідомого життя провів у в’язницях і таборах.
Стус народився в селянській сім’ї в селі Рахнівка у Вінницькій області. Щоб уникнути примусової колективізації, його батьки переселилися у Сталіне (нині — Донецьк). Юнак закінчив середню школу зі срібною медаллю і вступив на історико-літературний факультет Донецького педагогічного інституту, який також закінчив із відзнакою. Через кілька місяців його призвали на армійську службу. У цей час юнак розпочав писати вірші й перекладати з німецької поезію Ґете і Рильке. У 1959 році перші вірші Стуса з’явилися в пресі.
Із 1960 року він працював редактором в обласній газеті, навчався в аспірантурі Інституту літератури АН України в Києві, опублікував велику добірку віршів. У вересні 1965 року під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» Василь Стус взяв участь в акції протесту проти арештів української інтелігенції. За це його звільнили з аспірантури, і поетові довелося заробляти на життя на будівництві й у котельні. Водночас він багато писав і пропонував свої вірші видавництвам, які відкидали їх із міркувань «неблагонадійності» автора. Опубліковані у «самвидаві» вірші Стуса потрапили за кордон, і в 1970 році в Брюсселі вийшов збірник «Зимові дерева».
У відкритих листах до Спілки письменників і ЦК Компартії України поет критикував радянську систему, порушення прав людини і повернення до сталінізму, яке розпочалося після «відлиги». Восени 1972 року Стуса було заарештовано і засуджено до п’яти років таборів і трьох років заслання за «антирадянську агітацію та пропаганду». Весь строк покарання він відбув у Мордовських концтаборах. По закінченні табірного строку поет до 1979 року пропрацював на золотих копальнях у Магаданській області. Повернувшись до Києва, він приєднався до Української Гельсінської групи із захисту прав людини, працював на заводі, незважаючи на те, що його здоров’я було підірване табором.
У травні 1980 року Стуса знову заарештували. Цього разу вирок поету і правозахиснику був іще жорстокішим — десять років табору та п’ять років заслання. Василя відправили до концтабору в Кучине, заборонили бачитися з сім’єю, однак у 1983 році йому вдалося переправити табірні записи та вірші на Захід. У 1985 році його було висунуто громадськими та правозахисними організаціями на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури.
28 серпня 1985 року Василя Стуса нібито за порушення табірного режиму відправили до карцера. На знак протесту він оголосив голодування, котре тривало більше тижня. У ніч із 3 на 4 вересня поет помер від виснаження та переохолодження. Його поховали на табірному цвинтарі, а близьким було відмовлено в проханні перевезти тіло покійного на батьківщину.
Лише в листопаді 1989 року останки поета були перепоховані в Києві на Байковому цвинтарі, а ще через два роки Василю Стусу було присуджено Шевченківську премію за посмертно виданий збірник віршів «Дорога болю».
