Після розвалу Союзу за межами Росії лишилися мільйони росіян. Мовиться не тільки про Україну – так само було в усіх колишніх республіках СРСР.
Майже скрізь на відповідних людей чекала одна й та ж таки доля. В ідеальному світі будь-яка закордонна діаспора стає провідником soft-power для материнської держави. Це та сила, яка інтегрована в нову батьківщину, й тому може претендувати на роль "амбасадора" колишньої.
Українська діаспора у Канаді, вірменська у Франції чи єврейська по всьому світу – найкращі на це докази. Але зі "закордонними росіянами" нічого подібного не сталося.
Вони не стали трендсеттерами, не створювали стратегії майбутнього й не зуміли стати лобістами своїх власних інтересів. Таких, які б водночас не сприймалися новими столицями в багнети. На це є одна проста причина.
Для закордонних земляків Москва передбачала тільки один формат існування – іреденту. Для них приділялася єдина роль – бути приводом для "возз'єднання" у рамках єдиної спільної держави.
Протягом чверті століття Кремль робив усе, щоби цей важіль впливу зберегти. Для цього йому було потрібно зовсім небагато – не допустити інтеграції росіян у політичні нації тих країн, де їм випало мешкати. Сама ідея, що росіяни можуть жити інтересами не Москви, а своїх нових столиць, розцінювалася як зрада.
Росії не потрібна адаптація власних громадян
Кремлю ніколи не потрібна була адаптація росіян. Навпаки – йому була потрібна максимальна ізоляція росіян. Щоб потім з року в рік спекулювати на темі захисту "переслідуваних і знедолених".
"Закордонним росіянам" запропонували відчувати свою національність як право, а не обов'язок. Кремль приділяв їм роль "баби яги", яка завжди проти. За єдине їхнє призначення була проголошена ностальгія.
Як наслідок, жодних російських партій, орієнтованих не на Кремль, у пострадянських країнах так і не постало. Все, що з'являлося, опинялося в ролі п'ятої колони.
Лобісти російських монополій, торгові агенти з продажу імперського шовінізму – будь-який альтернативний підхід украй неприхильно зустрічався самою Москвою.
Москва воює людьми як зброєю
До чого призводить така стратегія – ми побачили на прикладі Донбасу. Що його Москва вже який рік "захищає".
З ініціативи Кремля регіон перетворили на плацдарм, єдине завдання якого – створювати проблеми для української влади. А якість життя тих таки "росіян та російськокультурних" на окупованих територіях Москву не цікавить.
Донбас довів просту річ: закордонним землякам Кремль призначає роль імперського гумусу. Їхні інтереси вторинні щодо інтересів російського керівництва.
Москва воює не за них, а ними – як зброєю. Громадяни – для імперії. Жодним чином не навпаки.
Водночас вторгнення на Донбас спричинилося до ще одного важливого процесу. Москва була переконана, що український Схід та Південь упадуть в її обійми. Що самої російської мови досить, щоб її носій був адептом "руского міра". З'ясувалося, що все зовсім не так.
