Від холоду болять кістки. Коли займаюся справами в холодній кімнаті при +12, коли мию посуд в крижаній воді (якщо вона нарешті з'являється на дуже короткий проміжок часу). Коли сплю під чотирма ковдрами, й мерзне обличчя. Вчора світло дали лише на півтори години. Зараз на ранок ще мінус 15 на вулиці.
Але птахи співають. І сонечко, якого не було майже всю цю, здається, нескінченну страшну зиму. Хоча досі все навкруги як скляне - крижані дерева, крижані дороги, крижані дахи й стіни, і паркани. Проте, здається, найсильніші морози позаду.
Я пережила цю зиму. Тут. Де наші хати скраю - отже, першими ворога зустрічаємо.
Не раз бачила дописи, що хтось "не вивозить". І це нормально згідно ситуації. Хтось втомився від "незламності" - і втома теж логічна й зрозуміла. Мені пощастило, мабуть, більше, ніж більшості - я маю всередині себе розуміння, навіщо я тут, для чого, і яка моя мета. Це такий сильний внутрішній "центр", який допомагає пройти крізь Холодомор і щоденний ризик померти тут, на прикордонні.Ні, це не чергова мотиваційна "фігня", як може хтось сказати. Просто усвідомлення, якому війна навіть допомогла статися, що прожити життя маленької людини, з відсутністю планів, з нерозумінням власного вектора руху, з незнанням себе, своїх бажань, нових для себе горизонтів, з відсутністю улюбленої справи - навіть страшніше, ніж холод, голод і шахеди.
