Сьогодні знову про «хотим жить в ссср» – бажання критичної більшості мешканців Луганщини та Донеччини зразка 2014 року, яке стало фундаментом війни та знищило мільйоні життів. Оці спогади так бісять людей й починається «при чем тут жители Донбасса, россия же напала». Звісно росія напала, росія агресор, росія окупант, але є одне «але».
Це «але» різнить окупацію 2014 від окупації 2022 року й розставляє усі крапки, ні, не над «і», а у питанні чи є вина критичної більшості мешканців Донбасу у тому, що сталося.
В 2022 році після численних бомбувань мешканці Херсону прокинулися під російським прапором з російськими танками біля будинків й їх нещадно катували й винищували. При окупації Півдня України не було мітингів «путин помоги», не було мрій «пожить по-русски», не було «народного ополчения», не було «республик» та голосування людей на «референдумі», перед окупацією та вторгненням російських військ на Луганщину та Донеччину усе це було. При окупації Півдня України у 2022 році росіяни знищували мирне населення, при окупації Донбасу в 2014-знищували лише проукраїнське населення.
Просто люди забули, що я там жила й бачила усе на власні очі. Й не тільки бачила, а й занотовувала, фільмувала, писала, щоб не дати можливості переписати історію. То нагадаю архівний допис з відео початку окупації, де «милиция с народом», мрії критичної більшості мешканців Донбасу «пожить по-русски», ненависть до України «Донбасс работает, они скачут» та «убить всех майдаунов и укропов-заживем».
Тому сьогодні я знову на хворий мозоль, бо дуже комусь хочеться приховати це «але», щоб уникнути відповідальності. Я буду розбирати кожну тріщинку війни й розбивати міфи, які намагаються видати за історичні факти.
З цих фактів є дуже прості:
На Донбасі проти України воювали місцеві мешканці, без гендерних виключень, тобто чоловіки нарівні з жінками були танкісти, артилеристи, снайпери, кати в тюрмах.
На Донбасі критична більшість людей добровільно пішла воювати проти України, без додаткової мобілізації.
На Донбасі участь в військових діях, пропаганді й терористичних проявах приймали й діти, теж без гендерних виключень, воювали й дівчата й хлопчики віком від 11 до 18 років.
Більша частина мешканців Донбасу хотіли відновлення не тільки зав’язків з росією, а й відновлення срср, тому виступали й виступають за знищення України, яка не хоче ставати «сестрой» по «республикам». «Пожить по-русски», «пожить, как в москве», «вернуться в ссср»- це буди основні мрії критичної більшості населення.
Й головне, жоден з мрійників, з когорти тих, хто мріяв про срср зразка 1933, 1937, 1941 року, про тюрми, конвой, табори полонених ворогів народу, голод, війну з іншими країнами, мріяв за те, щоб це відбулося, було спрямовано на його ворогів, але він в цьому не приймав участь й його це не стосувалося.
Щоб дефіцит був для всіх, а в нього-блат.
Щоб усі голодували, а він ні.
Щоб йому путін дав, а у всіх забрав.
Щоб усіх на кого він вкаже розстріляли, а його ні.
Ну, й так далі. Й коли ми, що вони мають на увазі мріючи «пожить по-русски» та «вернуться в ссср», кожен з них розповідав особисту історію «хочу», «мне», «пабагатому» й ніаколи в цій історії не було держави, прав, обов’язків, а що ще цікавіше-жодного поганого спогаду про життя в срср.
Люди викреслили з пам’яті усе погане, що було. Залишили лише ті мрії, які їм навіювали в срср про дивне щасливе життя в соціальній справедливості, яке колись буде й додали від себе особисті «родзинки» накшалт- ні у кого не буде блату, а в мене буде!
Ну, й ось, побудували, «народні республіки», де такий собі «вінегрет» з срср усіх часів від 33 до 90-х.
Тут вам й «на підвал», й у табори, й «вороги народу», й катівні, й голод, й блат, й дефіцит, й «всеобщий одобрямс линии партии», й «утренники» в пилотках, й навіть переселення в Сибір, усе є, й банди 90-х, й купа зброї, й «свої» суди для своїх, й віджим майна, а ще, один особливий нюанс з срср- повна відсутність інформації про аварії, техногенні катастрофи.
Тут усе приховують від людей. Абсолютно усе. Етер, це калька з срср де щастя, багаті люди, велич росії та «республік», у людей купа грошей, можливостей, роботи, а загниває Україна та Європа.
Й, от тільки тепер, через 10 років життя в гетто, мешканці ОРДЛО заговорили про те, що від них багато приховують, про те, що вони живуть «как в ссср», аще про те, що життя людей нічого не варте.
Ні, це не прозріння, бо після «у нас теперь, как в ссср», йде «зато без бандер».
Тільки зараз люди якось обережно почали казати про цінність життя. Ні, не усі, я б сказала, що це одиниці. Але, це на фоні тотальної пропаганди та утворений щільний симулякр, це вже щось.
Тому оці дописи, це й ще екскурс в 2014-й, в мрії тих, хто зруйнував наше й своє життя.
В срср людина вартувала нуль копійок, нуль рублів, й була абсолютний нуль без прав, але з купою обов’язків.
В срср людина була ресурс, як вугілля, як газ, нафта, але ось газ-нафту-вугілля, ще якось цінували, бо ж продавали, особливо коли за кордон, а людина не вартувала ні чого, бо…
-в срср людей було багато, а баби ж «еще нарожают».
Саме тому, людей знищували в таборах, тюрмах, не жаліли на важких та небезпечних підприємствах, та й підприємства будували без урахування безпеки для людини та довкілля.
Скільки аварій, скільки епідемій… але люди, які жили в срср про це не знали, бо в етері- мир, труд, май, вперед у світле майбутнє, загниваючий Захід.
Я часто пишу, що росія та ОРДЛО це наше «чорне дзеркало», ми маємо дивитися в них, щоб не стати ними, щоб ніколи не допустити такого в собі. Соціальна політика цивілізованої, розвиненої країни має бути спрямована на розвиток країни, на добробут людини, не на розвиток кланів, не на збагачення окремих осіб з влади.
Інформація має бути доступною, навіть, якщо це про погане: є корупція, є кримінал є помилки- кажемо, боремося, викриваємо, знищуємо. Є трагедія- співпереживаємо, допомагаємо, робимо висновки. Країна має бути єдиним організмом. Й коли щось хворіє, усі сили організму мають бути спрямовані на лікування. Тільки там можна досягти успіху.
Але пострадянські люди цього не тільки не знають, не розуміють, вони сприймають це агресивно, бо ж «у всіх забрати, усіх розстріляти – мені віддати».
От зараз в ОРДЛО знову низка трагедій. Згорів рейсовий автобус Ростов-Луганськ, є жертви, в шахтах аварія за аварією з численними жертвами, епідемія сифілісу та туберкульозу, ситуація не контрольована, як й з ВІЧ, вчора військова вантажівка просто перемолола на фарш легковик, звісно є жертви. Але про жодну з цих ситуацій ви не почуєте в ОРДЛО офіційних новин, лише плітки, рідкі фото в соцмережах (тому тут прагнуть заборонити інтернет).
От саме під цими новинами люди пишуть «у нас теперь, как в ссср, все покрыто мраком».
Чому ж ця ситуація не подобається тим, хто горлав «пожить в ссср»? Бо ж усе, як в срср!
Дивна ця істота «нарід Донбасу», небо виконало його мрію «пожить в ссср, пожить по-русски», а тепер усе не так, бо хотілося, щоб російські військові машини давили когось іншого, а не них, але у виконанні мрій є свої «але».
О, ще, ще одна «родзинка». В срср покарання за злочини міг отримати тільки нарід, й більш того, наріду ще й «шили білими нитками» більшість зі злочинів, скільки людей відсиділи по тюрмах за те, чого не скоювали, бо міліція або не хотіла шукати злочинця, або відмазувала синка чиновника чи «блатного», або треба було план.
От й в ОРДЛО ситуація з покараннями аналогічна срсрівській. Російських військових за їх злочини не карають, громадян росії, які приїжджають в ОРДЛО й здійснюють там злочини-не карають, своїх не карають, то винен нарід, або сам під машину кинувся, або сам в шахті вбився, або сам отруївся. Що ж, все правильно, «республіка» ж «народна!
