Вони мають де жити - але виглядають як безхатьки. Причин безліч, але всі вони, як з матки, витікають з війни. Сьогодні особливо, чомусь, кинулась в очі кількість людей, які втратили себе.
Я сиджу в вагоні метро поряд з жінкою, від якої тхне. Вона колись була симпатичною. Зараз збирає гроші. Дорогою назад навпроти мене бачу пару. Середнього віку. Вони тверезі, але виглядають погано. Дуже погано.
На Салтівці (найбільш постраждалий від війни район Харкова) мешканці розповідали про родину, яка була успішною. А потім росіяни почали бомбардування, і вони зламалися. Обоє. Запили. Опустилися. Життя пішло вниз, на дно.
- А були такі чудові, успішні люди...
В Харкові сотні будинків розбомблені. Не відновлена й третина. В черзі велика кількість квадратних метрів, які не можуть підключити до тепла, або світла, бо там майже ніхто не може жити. Поодинокі мешканці згасають в своїх темних високих прихистках. Якщо рахувати приватний сектор, який навколо міста, або ж розбомблені в пил містечка ближче до кордону - то навіть не взялась шукати цифри. Хто ж їх зараз порахує?
Якби була колись можливість забрати в росіян своє, грошима або майном, я б бажала порахувати не тільки втрачене житло, і втрачені життя. Втрачене майбутнє теж коштує дорого.
Втрачені мрії. Втрачені внутрішні стимули. Втрачені перспективи. Недоотримані прибутки не тільки в коштах - але хтось не народив. Хтось не встиг закохатися. Хтось тепер, як, мабуть, я сама, до кінця життя буде лякатися звуків, стискатися від миттєвого страху, що це знову небом летить смерть. Вона в нас тут літає без перерви.
Я хочу щоб нам за це заплатили. Їх руйнуванням або зникненням. Менша відплата відплатою вважатися не може
