В Донецьку я жила біля площі Леніна (так, треба буде декомунізувати), де вуличка спускається до набережної Кальміуса. А навпроти того готелю Донбас Палас, де російська військова "елітка" щось збиралася святкувати, і куди прилетіли наші ракети, є зупинка громадського транспорту, в бік вокзалу, Путилівського мосту, ДАПу. То ж готель закарбувався мені в пам'яті ще з довоєнних часів.
Сам центр Донецьку був як цукерочка. Неймовірні рози на острівках між полосами дороги, по вулиці Артема. Парки, бруківка, бутіки, церква (звісно, Московського патріархату). Дорогі автівки. Європейського виду літні тераси-кафе. В тій самій частині - офіс ФК Шахтар, з яким якось співпрацювала по текстилю. Нижче, на паралельній вулиці - розв'язка, "Золоте кільце" з заповненими людьми підземними переходами. А там і дорога на Маріуполь, звідки вже віяло солоним морем і спекою. В 2012 році Донецьк був визнаний найкращим містом для ведення бізнесу.
І нехай там що, але для мене це місто пов'язане з певним відрізком мого життя. В якому були нехай і не такі чисельні, але мітинги на підтримку України, тоді, на початку російського вторгнення. Людей розігнали привезені з Росії молодчики кріпкої статури. В регіоні багато вугілля, багато підприємств, а в Слав'янську ще й сланець - вони були обрані й приречені.
Колись виморені голодом, потім змішані, спотворені генетично з росіянами, а потім приречені.
Неймовірно красиві місця. Східні, своєрідні, де багато лісів, де степ. І навіть терикони мали своєрідну красу.
Я впевнена, що для кожної потвори з-за порєбріка навіть Донецьк став містом-"святом". Містом - "Сінгапуром". Де кожен бурят витріщає очі від здивування та перевозить родину з єбєнєй в чужу донецьку квартиру. Де не залишилось власників - їх вигнали або вбили.
Знаєте, якщо не буде впливу на ці території з Росії, якщо там буде замкнений кордон, якщо бруд з Росії більше не буде литися на наш східний чорнозем - то все відродиться. Колись, коли очистяться наступні покоління. Бо колись там жили українці.
Вони мають туди повернутися.
Люблю і сумую.
