А люди досі хапаються за свою зону комфорту, яка вже не комфортна аж ніяк. Хоча, як у кого.
Якийсь театр жаліється, що не має змоги ставити спектаклі, бо всі працівники чоловічої статі мобілізовані. А маса людей навколо мене, якій пізно дійшло, що в країні війна, сьогодні налякані, бо треба ставати причетними до мобілізації. Вони заметушилися, відчули себе в якійсь пастці - але не буває зручної війни для більшості. Коли вона така велика та страшна, як у нас. Ти або ставиш спектаклі, або сюди приходять росіяни, і хана твоєму театру. Мабуть, "або-або" тут не прокатить.
Хтось чомусь вирішив, що війна - це спектакль. На який можна дивитись до її закінчення. Ви зараз напишете, чому вони так вирішили. Телемарафон, і все таке. Дійсно. Зручно бути глядачем. Тоді потім знову можна обрати дилетантів. А коли приходить розуміння, що все по-справжньому, - то лячно. Всім.
Прийняття реальності вирішить деякі такі нюанси. Прийняття факту, що є два варіанти - ми або виборемо свою незалежність, або ні. Якщо ні - мені навіть страшно подумати, що з усіма нами буде.
Недосконалість системи, недосконалість законів, тиск, невмотивованість, корупція, непрофесійність... - Ну... Що наобирали. За що боролися. Або не боролися взагалі. У нас вважалося, що цікавитися політикою не модно, не в тренді, все за російською калькою.
А війна бере за шкірку, і кожного розставляє по місцях, потрібних їй. А не тобі.
