Друга частина роздумів над книгою Нобелівського лауреата Томаса Шеллінга “Стратегія конфлікту” і міркування про те, як її ідеї екстраполюються на наш час. Посилання на першу частину
“ЯДЕРКА” ЯК АРГУМЕНТ
Ще один елемент переговорної гри - “обмежуючі погрози”. Суть їх в тому, що учасник конфлікту попереджає: якщо ви мене змушуватимете відступити за мої “червоні лінії”, я зроблю щось таке страшне, що буде набагато гірше за ваші поступки. Скажімо, скину ядерну бомбу.
Ці погрози можуть становити реальну небезпеку. Але, наголошує Шеллінг, тут є одне “але”.
Не можна виставляти такі погрози, які ти не виконаєш. Бо, дозволивши перетнути лінії і не покаравши за це, ти визнав, що погрози були блефом. І всі подальші погрози такого штибу теж сприйматимуться як блеф.
Ми всі пам’ятаємо хронологію погроз путіна ядерною бомбою - спочатку як відповідь на надання Україні джавелінів, потім - хаймерсів, потім абрахамсів. Потім, посилачись на статтю російської конституції, погрожував ядерною війною за обстріл окупованої території, незаконно анексованого Криму, Бєлгорода та інших російських міст. За тим — за “рейди російського легіону” на територію РФ... Але в українському небі вже літають F-16, українські безпілотники атакують російські бази, далеко за лінією фронту палають російські нафтопереробні заводи, війна крокує по території Курської області. А путін все зволікає з здійсненням погроз.
Боюся бути райдужним оптимістичним, але хочеться вірити Шеллінгу, який у 1960 році формулює правило, яке доводить безперспективність погроз ядерною війною в якості обмежувальної обставини.
Це правило звучить так: “Реалізація погрози не має завдати більшої шкоди для погрожуючої сторони, ніж невиконання умов, які вона мала обмежувати”. Тобто навіть обстріл Кремля українськими балістичними ракетами буде для Москви на кілька порядків менш руйнівним, ніж початок ядерної війни.
Невиконання путіним ядерної погрози розкрило світу очі не тільки на те, що це все блеф, але й розвінчало міф про психічну неадекватність путіна. Був би неадекватом - підірвав би атомну бомбу собі на шкоду вже сто разів.
З іншого боку, погроза ядеркою на адресу України не спрацьовує тому, що українці для себе визначилися: ліквідація української державності, яку передбачає путінський ультиматум, матиме для України більш руйнівні наслідки, ніж застосування тактичної ядерної зброї росіянами.
А погроза бомбардування Лондона ядерними ракетами (яка звучить з вуст мєдведєва) не буде виконана, бо користь для Кремля від її реалізації буде мізерною порівняно з шкодою нею завданою. Це, пише Шеллінг, як погроза врізатися на повніц швидкості в автомобіль, який не поступився тобі дорогою — ну, ти виконаєш погрозу, розіб’єш в брухт свою тачку, потрапиш з переломами на лікарняне ліжко... Воно того варте?
Шеллінг називає ще одну причину невигідності обмеженої ядерної війни як здійснення погрози в ході перемовин.
Перше ж застосування тактичної ядерної зброї не залишиться без відповіді. Причому це не буде зустрічний ядерний удар Америки. Просто російською атакою буде порушено міжнародну систему безпеки й винуватцю доведеться тримати відповідь не перед ООН навіть (яка жодної ролі сьогодні не грає) - а перед усіма членами ядерного клубу, в тому числі перед Китаєм і Індією, яким глобальна і навіть обмежена ядерна війна завдасть тільки шкоду. Не кажучи вже про про країни, які ми тепер називаємо Глобальним півднем — вони опиняться в геть безвихідній ситуації через свою економічну слабкість та залежність від супердержав.
Країна, яка першою завдасть ядерного удару, буде втягнута одразу в два процеси — окрім спроб досягти своїх цілей у війні це буде ще й мовчазний або публічний процес гри в те, якою далі буде міжнародна система безпеки, буде чи ні зустрічний ядерний удар, в якому вигляді і т. д. А це неодмінно відверне від основної мети. Америка ж не поспішатиме з ударом у відповідь, а почне формувати навколо себе міцну і вже численнішу коаліцію країн, які потребуватимуть захисту від ядерного агресора (в даному випадку - Росії).
КОЛИ ТОТАЛІТАРИЗМ ПРОГРАЄ ДЕМОКРАТІЇ
Ще однією обмежувальною умовою є так звана “публічна заявка”. Коли представники держави йдуть на перемовини, вони часто окреслюють свою переговорну позицію публічною заявою, розрахованою на те, щоб пробудити суспільну думку, яка не дозволить іти на жодні поступки.
Добре, якщо це офіційно в своєму зверненні обіцяє лідер країні. Ще краще, якщо законодавчий орган ухвалює відповідний закон, а соціологічне опитування підтверджує, що переважна більшість громадян цю позицію підтримує.
Якщо суспільна думка підготовлена таким чином, і її обмежувальний характер є очевидним для іншої сторони, початкова позиція перемовників може бути сприйнята як “остаточна”.
Якщо прислухатися до висновків Шеллінга, то виявиться, що позиція путіна тут слабкіша у порівнянні з позицією Зеленського. Оскільки здатність взяти на себе обмежувальні зобов’язання у них не однакова: здатність демократичного уряду зв’язати себе громадською думкою є значно вищою, ніж здатність тоталітарного режиму.
Увесь світ бачив, як путін за два минулі роки з надзвичайною легкістю зв’язував себе “іменем народу” найжорсткішими зобов’язаннями, і з тією ж легкістю їх забував. Громадська думка ж Росії (якщо така взагалі існує) не виставила йому за це жодних претензій, що довело путін — справжній господар свого слова: захотів дав його, захотів - узяв. Цілком можливим є варіант, коли він одного дня поверне захоплені території всупереч і обіцянкам, і погрозам, і власній конституції. А народ росії скаже: вождю видніше.
Як допомогти опоненту відмовитися від зобов’язань? Це вже завдання не стільки української дипломатії, скільки лідерів потужних держав, які мають, як пише Шеллінг, “застосовувати казуїстику, щоб довести лідеру (в даному разі путіну), що він, насправді, нічим не зв’язаний, що він неправильно зрозумів власні зобов’язання, і може легко їх переглянути.” І переконати, що можлива поступка, до якої його штовхають, є мізерною і ніяк не вплине на репутацію як його особисто, так і всієї держави.
А МИ ВЖЕ ДОМОВИЛИСЯ...З ІНШИМИ
Переваги має та сторона, яка зможе переконливо вказати на велику кількість інших перемовин, позиція яких стане слабшою, якщо вона зробить поступку. І в цьому сенсі нам вигідним є негласна умова США і Британії: не давати нам зброю, якщо ми погодимося на здачу росії власних територій, згортання переговорів про вступ до НАТО тощо.
ХТО МАЄ БУТИ ПЕРЕМОВНИКОМ?
Все вище сказане висуває особливі вимоги до конкретних людей, які проводять перемовини. “Добре відомий принцип — обирати кваліфікованих, досвідчених переговорників і давати їм повноваження і дозволяти певну гнучкість — не є насправді таким вже очевидним”, - пише Шеллінг.
Насправді, сила переговорника часто-густо грунтується на його демонстративній нездатності йти на поступки й виконувати вимоги — мовляв, він не має повноважень відступати від початкової позиції.
У цьому плані найкращим перемовником, мабуть, був радянський міністр закордонних справ Андрій Громико, якого за його непоступливість і небажання брати на себе якісь зобов’язання називали на Заході “Містер Ні” (“Mr. No”). Це варто взяти на озброєння.
Для чого потрібні обмежувальні тактики? Сутність їх полягає в добровільному, але незворотному жертвуванні свободою вибору. Вони базуються на парадоксі: сторона, яка зв’язує себе, тим самим зв’язує і свого супротивника.
Так у ситуації торгу слабкість обертається силою, натомість свобода — свободою капітулювати. Спалення ж мостів за собою може вистачити для повного знищення супротивника.
ХИТРИЙ ПОСЕРЕДНИК
Утім, увесь комплекс цих зобов’язуючих дій іноді потрібен для того, аби переконати не стільки опонента, скільки посередника, який взявся “розрулювати” перемовини.
Дуже часто посередник, якого запропонував, чи на якого погодився супротивник, зовсім не є нейтральною стороною. Це треба передбачити й завжди мати в голові. Бо саме посередник може “злити” опоненту інформацію про ваші справжні наміри, “червоні лінії” і можливі поступки. Переконавши ж заангажованого посередника у вашій щирості, ви полегшите собі задачу переконання й опонента.
ЧИ НЕ Є ВСЕ ЦЕ ОБМАНОМ?
Що таке перемовини? “Це здатність встановити кращу для себе ціну й залишити в дурнях іншого, щоби він гадав, що це було вашою найбільшою поступкою”, пише Нобелівський лауреат.
Чи не обман це? Само собою. Але, зауважує Шеллінг обман буває різний. Одна справа - подавати брехливі факти. Інша — коли кожному відомо про іншого все (розвідка працює), і кожен знає, що про це відомо іншому. Кого тут можна обдурити? Якщо ми з якихось тактичних міркувань більше не готові йти на поступки, а опонент погодиться з цим, то хіба він буде обдуреним?
Інша справа, що, якщо ти вже публічно виставив “червоні лінії”, якщо вже пішов на поступки. Тоді відмова від них “заднім числом” миттєво позначиться на репутації.
Очевидно, що Мінські домовленості 2014 року не треба було підписувати. Але підписавши, не можна було вихвалятися, що ви їх “і не думали виконувати”, що це був “тактичний обман, щоб виграти час”. Бо супротивник, посередники, й уся світова спільнота уже побачили, де насправді пролягала червона лінія в 2014 році. А отже, щоб ми сьогодні не казали, всі інші наші “останні рубежі” вони можуть сприймати як блеф.
Віддавши свого часу Крим без бою і не вживши жодних дій, щоб його повернути збройним шляхом, нам дуже важко буде переконати світове співтовариство, що “червоні лінії” проходять по Керченській протоці, а не по Перекопу.
Це має бути уроком для тих, хто в майбутньому вестиме переговори з путіним.
Ілюстрація з серії: Карикатури Першої Світової війни
