1651 рік.
Українська земля горить у вогні Визвольної війни. Після нищівної поразки під Берестечком, коли зрада кримського хана залишила козацьке військо без головнокомандувача, а сам Богдан Хмельницький потрапив у полон, здавалося — усе скінчено. Польська армія, переконана у своїй непереможності, спокійно рухалася вглиб України, випалюючи села, грабуючи людей і святкуючи майбутню перемогу. На чолі цього залізного потоку стояв Мартин Калиновський — польний гетьман коронний, улюбленець короля, людина, яку українці прозвали «козацьким катом». Самовпевнений після Берестечка, він навіть не уявляв, що його велична кар’єра обірветься у власному наметі, посеред ночі, завдяки зухвалому плану українського полковника Івана Богуна.
Іван Богун — це ім’я, яке ще за життя стало легендою. Вінницький полковник, хоробрий командир і блискучий стратег, який, коли все здавалося втраченим, взяв командування на себе і вивів залишки війська з Берестецького пекла. Він розумів, що перемогти таку машину, як армія Речі Посполитої, можна не лише шаблею, а й розумом. І тому, коли Калиновський розташувався табором у серці Поділля, Богун вирішив не чекати нового удару. Його план здавався божевільним: проникнути до самого центру стотисячного табору ворога й викрасти головнокомандувача живцем.
Він не хотів убивати Калиновського — ні. Він хотів завдати удару психологічного. Уявіть собі: прокидається армія, чує крики — а гетьмана немає! Паніка, безлад, зневіра. Ворог, що ще вчора сміявся з «диких козаків», тепер розуміє — вони всюдисущі. Для виконання цього задуму Богун зібрав три сотні найкращих воїнів. Це були не прості козаки — це були пластуни, елітна розвідка, яка могла зливатися з темрявою, жити в болоті й дихати крізь очеретину. Вони знали кожен яр, кожен брід, кожен шлях у нічному степу.
Тижнями вони готувалися. Переодягнені в селян і торговців, розвідували все: де стоїть охорона, які паролі вартових, де розташований намет Калиновського. Довідавшись, що дисципліна у таборі після перемоги впала, а вартові більше довіряють горілці, ніж власним очам, Богун вирішив діяти. В ніч, коли туман і мряка накрили землю, його загін рушив. Вони рухалися безшумно, як привиди. Один за одним зникали вартові — без крику, без пострілу. Лише коротке блиснення ножа й м’який шурхіт тіла, що падає на мокру землю.
Коли козаки дісталися до гетьманського намету, охорона ще спала. За сигналом — можливо, криком сови — вони атакували одночасно з кількох боків. Це не була битва — це була блискавка. За хвилини все стихло. Богун розрізав полотно шатра й увійшов усередину. При світлі свічки, на дорогому ложі спав головнокомандувач. Лезо шаблі торкнулося його горла — і Мартин Калиновський прокинувся, щоб побачити перед собою обличчя свого ката. Його зв’язали, заткнули рота й витягли назовні. Але найважче тільки починалося.
У таборі здійнявся хаос. Хтось вистрелив, хтось закричав, і за секунди вся армія перетворилася на розбурханий мурашник. Козаки, прикриваючи відхід, стріляли з мушкетів, а ті, хто знав польську, кричали: «Зрада! Татари в таборі!» — викликаючи серед поляків взаємну стрілянину. Гусари намагалися вскочити на коней, але десятки вершників разом із сідлами полетіли на землю — Богунові пластуни заздалегідь підрізали попруги. У цій метушні козаки прорвалися з табору, не залишивши ворогові жодного шансу зрозуміти, що сталося.
Що ж було далі?
Тут історія стає туманною.
Польські хроністи, соромлячись ганьби, стверджували, що напад було відбито.
Українські ж перекази кажуть: Калиновського таки взяли в полон, але довести його до свого табору не змогли. За одними версіями, під час переслідування його випадково застрелили власні солдати. За іншими — Богун, розуміючи, що тягар полоненого став смертельною загрозою для всіх, наказав його ліквідувати. Як би там не було, результат був приголомшливим.
Зранку польська армія прокинулася без свого командира. Новина про смерть Калиновського розлетілася, мов блискавка. Вчорашні переможці стали наляканими людьми. Упевненість у власній непереможності розсипалася, як порох. Наступ Речі Посполитої захлинувся, а козаки отримали час відновити сили. Один нічний рейд трьох сотень козаків змінив перебіг цілої кампанії.
Історія нічного викрадення Мартина Калиновського — це не просто захоплива легенда. Це свідчення, що українське військове мистецтво вже у XVII столітті стояло на рівні найкращих армій світу. Іван Богун мислив як сучасний спецназівець: глибока розвідка, психологічна війна, диверсії, точне планування і блискавичне виконання. Це була операція рівня тих, про які сьогодні знімають фільми про «Моссад» чи SAS. Але здійснили її не англійці й не ізраїльтяни — здійснили українці, козаки, про яких імперські історики воліли мовчати, бо правда про них руйнувала міф про «дику вольницю».
Богун довів: українці — це не розбійники, а нація стратегів, мислителів і воїнів найвищого ґатунку. І коли сьогодні українські сили спеціальних операцій проводять блискучі рейди у глибокому тилу ворога, це не нова сторінка — це продовження тієї самої книги. Книги, яку почали писати ще пластуни Богуна у темряві тієї далекої ночі 1651 року. І кожен їхній крок, кожна тінь у тумані — це частина нашого коду незламності, який і сьогодні змушує ворогів тремтіти в страху, так само, як тремтів тоді Мартин Калиновський у своєму розкішному наметі.
Історії українських козаків
