Cьогодні нас цікавить розквіт цікавості до історії, а ще точніше – археології, який спостерігався тоді в Україні, і не тільки. Цей розквіт спричинила розкопана Генріхом Шліманом у тисяча вісімсот сімдесят третьому році легендарна гомерівська Троя. Відкриття Шлімана викликало інтерес широкої публіки перш за все до античності. Поки Володимир Антонович і Вікентій Хвойка копали палеолітичні стоянки та Трипільську культуру, поки Дмитро Яворницький шукав старожитностей по степових могилах, колекціонери усіх мастей роїлися навколо залишків античних міст, яких, як ви знаєте, не бракує в українському Причорномор’ї. І, звісно, подібний наплив публіки не міг не викликати бажання у різного роду пройдисвітів поживитися з її наївності та необізнаності у питаннях археології.
Саме такими бажаннями й керувалися брати Шепсель і Лейба Гохмани, коли вирішили зробити різкий розворот у своїй кар’єрі, кинули торгівлю контрабандою та іншим крамом мутного походження і переїхали з блискучої Одеси до забрьоханого Очакова. Причина цього переїзду крилася у тому, що Очаків займав стратегічно важливу позицію біля села Парутине, на околиці якого на початку дев’ятнадцятого століття було розкопано залишки давньогрецького полісу Ольвія. Тільки не подумайте, що дослідження вели, як зараз, археологи із пінцетами та пензлями. Тодішні розкопки мали вигляд різного розміру ям, хаотично розкиданих на березі Південного Бугу, де у пошуках коштовностей порпалися місцеві та заїжджі ентузіасти. Зараз цих ентузіастів назвали би чорними археологами, або просто грабіжниками пам’яток. Але у ті часи археологія як наука тільки формувалася, єдиних правил розкопок ще не було відпрацьовано, а до того ж держава не втручалася у подібні справи – хай собі копають, аби не бунтували.
