Офіційно перша ракетна програма Південної Кореї стартувала в грудні 1971 року. Коли президент Пак Чон Хі ставив завдання своїм підлеглим, то він його озвучив наступним чином:
Сеул знаходиться за 40 км до кордону з Північною Кореєю, що робить наше місто вразливим до радянських некерованих ракет FROG-7. З іншої сторони Пхеньян знаходиться за 160 км від кордону і єдиним нашим засобом ураження цього міста є літаки. Однак, щоб наші літаки могли дістатись до Пхеньяна, то треба спочатку прорватись через щільну ворожу ППО і така атака може дуже дорого нам коштувати. Саме тому нам необхідно мати власні ракети з дальністю ураження на 200 км. І розробити таку ракету треба в найкоротші терміни - даю вам 4 роки.
Тут одразу хочу звернути увагу на дуже важливий нюанс. Південна Корея на початку 70-их кардинально відрізнялась від сучасної Кореї. Звичайно, зараз це розвинена, високотехнологічна країна, такими відомими компаніями як Хюндай та Самсунг. Однак, на початку 70-их Південна Корея була досить бідною країною, яка тільки починала розвивати свою промисловість. І на той час в них не було ні фахівців, ні науково-технічної бази для створення власних ракет. В них навіть не було розуміння як саме організувати процес: тобто, з якими компетенціями необхідні фахівці, які технічні завдання необхідно вирішувати, та які алгоритми та процедури необхідні для запуску такого проекту. Просто для порівняння нагадаю, що на державному рівні в Україні, незважаючи на наявність фахівців та наукової бази, ніхто не може цю проблему вирішити. А в Кореї взагалі нічого не було.
Тим не менш, Пак Чон Хі був диктатором і тоді ніхто не посмів йому суперечити, навіть якщо всі розуміли нереалістичність поставленого завдання.
З іншої сторони, півроку тому, в липні 1971 року між США та Південною Кореею був підписаний меморандум про технологічну підтримку, в рамках якого США погодились консультувати корейців у напрямку розвитку виробництва озброєння. Ще згодом, для того щоб наочно показати важливість різних процесів виробництва, американці вирішили відправити корейців на навчання. Спочатку американці запропонували корейцям показати роботу дослідницьких центрів армії, флота та ВПС, а також відвідати приватні компаніі-підрядників Міноборони. Але в корейців були зовсім інші плани.
Вони вирішили використати цю можливість щоб максимально дізнатись про дослідження та розробки ракет і ракетної техніки. І хоча прохання корейців трохи розходилось з планами американців, але все ж таки вони погодились і відвезли тих в Ракетне командування Армії (MICOM), яке знаходилось в Редстоунскому арсеналі, штат Алабама. Коли ж керівника корейскоі делегації познайомили з куратором проекту, то той одразу запросив інформацію про необхідне для досліджень обладнання, ресурси, компоненти, компаній-виробників, орієнтовні витрати, а також всю іншу інформацію пов’язану з організацією процесу. Після візиту в США, американці також допомогли організувати візит корейців в Францію, Норвегію, Швейцарію та Ізраїль, які мали власні ракетні програми.
І відвідавши різні дослідницькі лабораторії, в корейців сформувався певний план дій: Ракетне паливо вони можуть виробляти в країні, але для цього необхідно отримати технологію. Корпус вони також можуть виробляти. Існувала лише проблема з електронними системами управління та наведення - їх треба було імпортувати.
А за основу вони вирішили взяти американську зенітну ракету Nike Hercules, яку планували переробити в балістичну. Взагалі, досліджувати саму ракету корейці почали самостійно, не отримавши офіційної згоди від США, адже систему ППО Nike Hercules Південна Кореї отримала від США в якості військової допомоги ще на початку 60-их. А коли ж вони зрозуміли, що реверс-інжинірингу недостатньо, тобто розібрати ракету і подивитись з чого вона складається абсолютно не дає розуміння як її розробляти, то тоді корейці звернулись за допомогою. Просто до певного моменту корейці робили вигляд, що дослідження ракети їм необхідно лише для розуміння подальшого ремонту та обслуговування.
Тому для початку вони попросили технологію виробництва твердого палива від Локхід, а також допомогу з будівництвом заводу. І при підтримці американського уряду, компанія Локхід продала їм готовий «проект заводу під ключ» з усім необхідним обладнанням та технічною допомогою в плані організації виробництва.
Звичайно, тут не можна сказати, що всі переговори проходили гладко. Оскільки мова йшлась про експорт воєнних технологій, які контролювались урядом США, то між різними державними інституціями постійно виникали суперечки щодо передачі Південній Кореї тих чи інших технологій. І звичайно ці суперечки не завжди закінчувались на користь корейців, але настирність самих корейців та їх вміння працювати вдовгу, в решті решт дозволяли їм знайти способи як переконати американців або обійти існуючі обмеження та дозволи.
Сам завод вони почали будувати в 1974 в місті Теджон. Місце було вибрано не випадково, адже саме місто було недосяжне для артилеріі Північної Кореї, а гірська місцевість забезпечувала певний природній захист та секретність. І це мав бути повноцінний науково-виробничий комплекс, який мав займатись виробництвом самого палива, так і ріщноманітними дослідженнями, випробуваннями пов’язані з виробництвом ракет.
Також корейці звернулись також до компаніі Макдонел Дуглас, виробника ракети Nike Hercules, щоб ті їм продали технологію самої ракети. Американский виробник відхилив цю пропозицію, але десь через рік натомість запропонував спроектувати їм ракету. Пропозиція полягала в тому, що вони самі будуть проектувати ракету, без участі корейців. Але самих корейців цей варіант не влаштувував і вони наполягали на спільному проектуванні. І в 1975 році корейська державна Агенція оборонного розвитку підписала контракт з Макдонел Дугласом про спільне проектування ракети. Сама співпраця протривала недовго. Вже через 6 місяців, корейці набравшись досвіду у американських колег, вийшли з проекту і вирішили спроектувати власну ракету без зовнішньої допомоги. Хоча й при цьому продовжували користуватись американськими технологіями. І саме так, на базі ракети Nike Hercules корейці розробили першу власну балістичну ракету Baekhoom
Оскільки сама ракета розроблялась на базі американських технологій, то уряд США встановив певні обмеження на ці ракети. Дальність застосування ракети має бути обмежена 180 км, а бойова частина - 500 кг вибухівки. Також корейці зобов’язувались використовувати набуті знання виключно для внутрішнього користування і не експортувати ці ракети. Доречі, американці цю ракету назвали NHK- 1 - Nіke Hercules Korea - 1.
Сама ж ракета Baekgom не пішла у виробництво. Однак, досвід набутий під час розробки цієї ракети послужив для нової ракету під назвою Hyunmoo-1. Американці ж назвали її NHK-2. А згодом на базі цієї ракети з’явилось ціле сімейство ракет Hyunmoo.
