Категорично не згоден з заголовком. Не Путєн розколов – західнякі самі безтолкові. Мєчуться по своїм зонам комфорту і завченим страхам – і в ітогу маємо що маємо. А маємо справді розколотих союзників і партнерів. І тут я вже дуже погоджуюсь з класифікацією «Financial Times»: маємо трусливих бариг в Америці, трусливих багатіїв в Європі, і войовничу меншість.
І від всього цього тхне безісходкою. Бо цей класифікатор датований п’ятим роком вторгнення і дванадцятим роком відкритої війни. Але більшість західняків сидить на сигареті.
Однак у мене язик не повертається їх звинувачувати в цьому, бо у нас все те саме(((
Як Путін розколов Захід
Чи варто вести переговори з Володимиром Путіним?
Російський президент вже давно звик обманювати західних лідерів. Джордж Буш-молодший стверджував, що дивився цьому чоловікові в очі й вважав його «дуже відвертим і надійним». Ангела Меркель із Німеччини та Франсуа Олланд із Франції вели тривалі й безрезультатні дипломатичні переговори з Путіним після анексії Криму в 2014 році. Стів Віткофф, посланець адміністрації Дональда Трампа, нещодавно підняв наївність на новий рівень, назвавши Путіна «гуманістом». Наступного ранку внаслідок російського ракетного удару по залізничному вокзалу в Дніпрі в Україні загинуло 15 цивільних осіб.
Проте спілкування з путінською Росією триває. Росіяни, українці та американці мають незабаром зустрітися в Абу-Дабі (або деінде, якщо війна завадить) для проведення мирних переговорів. На цьому тлі сформувалися три різні західні підходи до Путіна.
Перший очолюють Віткофф та Джаред Кушнер, зять Трампа. Вони зосереджені на тому, щоб змусити Україну поступитися ще більшою територією, а з боку США — забезпечити укладення ділових угод з Росією.
Другий підхід відстоюють президент Фінляндії Олександр Стабб та прем’єр-міністр Норвегії Йонас Гар Стьоре. Ці два лідери є рішучими прихильниками України, але вважають, що європейці мають вести переговори безпосередньо з Росією. Минулого тижня вони провели 90-хвилинну телефонну розмову з Путіним.
Третя точка зору полягає в тому, що переговори з Путіним є марними та контрпродуктивними. Ця думка популярна в країнах Балтії та Польщі.
Протягом багатьох місяців Віткофф і Кушнер домінували в діалозі. Їхня пропозиція, що Україна має поступитися територіями, які вона наразі утримує, аби забезпечити укладення мирної угоди, була сприйнята в Києві та більшій частині Європи як зрада. Останнім часом вони просувають ідею післявоєнних ділових угод між США та Росією. У більшості країн Європи наголос Віткоффа та Кушнера на тому, щоб поставити бізнес у центр мирної угоди з Росією, вважається в кращому разі наївним, а в гіршому — корупційним.
Стабб і Сторе перебувають у тісному контакті з Віткоффом та Кушнером. Але вони також вважають, що дозволити Вашингтону контролювати діалог із Путіним — погана ідея як для Європи, так і для України. Вони хочуть, щоб Європа «повернулася у гру».
Лідери Фінляндії та Норвегії перед розмовою з Путіним детально консультувалися з президентом України Володимиром Зеленським. Під час бесіди з російським лідером вони передали повідомлення про те, що Зеленський зацікавлений у безпосередній розмові з Путіним — щодо території та гарантій безпеки як для України, так і для Росії. Путін, судячи з усього, заявив, що готовий зустрітися із Зеленським, але лише тоді, коли стане зрозуміло, що остаточна угода вже близько.
Щоб наблизитися до цієї мети, лідери Росії, Фінляндії та Норвегії також обговорили «заходи з зміцнення довіри». До них можуть входити часткові перемир’я, спрямовані на захист енергетичного виробництва та поставок продовольства, а також обмін полоненими.
У певний момент Стабб і Сторе планують відійти в сторону, щоб дозволити Німеччині, Франції та Великій Британії (а також ЄС і, можливо, Італії) перейняти на себе діалог із Кремлем. Однак вони вже зіткнулися зі шквалом критики з боку деяких європейських колег. Прем’єр-міністр Данії Метте Фредеріксен заявила, що вона «дуже скептично ставиться до норвезької та фінської ініціативи», яка, на її думку, розколе європейську єдність і, таким чином, послабить тиск на Росію.
Можливо, на шкоду Стаббу та Сторе, Путін виступив на їхній захист, похваливши «людей у Європі, які не хочуть завдати Росії стратегічної поразки, як це роблять деякі, а прагнуть налагодити якийсь конструктивний діалог».
Питання про те, чи має «стратегічна поразка» Росії бути метою Європи, дійсно лежить в основі суперечки між таборами Стабба та Фредеріксен. Для датської лідерки — та тих, хто думає так само, як вона, — єдиним справді прийнятним завершенням війни є поразка Росії та крах режиму Путіна.
Для табору Стабба-Стьоре, однак, ідея «стратегічної поразки» Росії є небезпечною химерою. Вони вважають, що це малоймовірно, і що, навіть якщо це й станеться, наслідки можуть виявитися не цілком позитивними. Окрім спроб покласти край війні в Україні, вони вже замислюються над тим, як сформувати післявоєнні відносини між Європою та Росією.
Усі сторони цієї внутрішньозахідної суперечки щодо переговорів із Путіним мають свої «сліпі зони». Заявлена адміністрацією Трампа переконаність у тому, що Росію можна спонукати до укладення мирної угоди обіцянками економічних вигод, свідомо не враховує мотиви, що рухають Путіним. Він не напав на Україну з економічних міркувань і не припинить війну заради нафтової угоди.
Однак ті, хто наполягає на стратегічній поразці Росії, наразі не мають переконливого уявлення про те, як це може статися. Вони також схильні недооцінювати величезні витрати, які несе Україна через ще кілька років війни.
Натомість ті європейці, які прагнуть вже зараз залучити Путіна до діалогу, можливо, обманюють себе щодо його реальної готовності домовлятися про мирне врегулювання. Усе вказує на те, що російський лідер прагне змусити Україну капітулювати протягом зими, намагаючись знищити її енергетичну інфраструктуру та значну частину української промисловості.
Що стосується Путіна, то він є жертвою власних ілюзій. Російський лідер постійно переоцінює успіхи Росії на полі бою та недооцінює стійкість України.
Мир в Україні був би чудовою річчю. Але до нього, здається, ще далеко
