Були часи, коли я теж плакав, слухаючи пісню «Дєнь побьєди», а ще обожнював творчість Булгакова, вивчав праці Гумільова та філософа Бєрдяєва, вчив вірші Йосипа Бродського, цитував «Брільянтовую руку», захоплювався піснями Висоцького, театральною грою Смоктуновського, Табакова, чи ранніми фільмами Микити Міхалкова, маючи усі перспективи стати класичним адептом «русскаго міра» в Україні. Ба більше, був популярним російськомовним ведучим, заробляв купу грошей на корпоративах й цілком природньо почувався в середовищі російських артистів, які вважали мене "своїм" бо на відміну від українців завжди користувалися маркером "гаварішь па русскі, значіт наш"!
Свідомо український шлях я обрав вже у дорослому віці. Чому? Можливо тому, що багато читав про злочини СРСР, думками й душею завжди перебуваючи на боці якісної меншості, якій завжди надавав перевагу перед інтелектуально здеградованою більшістю. Можливо тому, що греко-римська цивілізація та культурна спадщина були мені ближчими аніж візантійська пародія на них, а індивідуальна відповідальність за власне життя, добробут, вчинки та їхні наслідки превалювали над будь-якими формами соціально-колективних концептів, що привчають «маленьких людей» та «простий народ» до державного патерналізму, плекаючи в масах інфантильно-залежний психотип раба. Рабство в будь яких формах є для мене огидним й неприйнятним. В той час як потяг до волі, як в контексті «свободи» так і вольового акту, спрямованого на її здобуття видається однією з найвищих людських чеснот разом із намаганням сапопізнання та самовдосконалення.
Та мабуть найправильнішою відповіддю на питання: «чому я обрав український шлях?» буде наступне – бо втомився жити у брехні. В одвічно роздвоєному стані постколоніальної свідомості, мовної шизофренії, самоцензури, толерантності до різних форм психічних та фізичних збочень, що подаються під соусом «норми», витолоченою національною складовою, що у сучасному світі тоталітарного лівацтва вважається гріхом та піддається обструкції усіх можливих державних, мистецьких та соціальних інституцій.
Але якщо бути зовсім лаконічним, моє українство – це потяг до стихії боротьби, що не дає мені заснути в одвічному мареві життєвої сансари)) Слабкі духом та нещирі вдачею в українстві не виживають. Це такий закритий орден садо-мазо інтектуалів, де номінально свої можуть дати такої пизди, що й ворогів не треба))) Хіба нормальним людям воно треба??))
Можливо, у недалекому майбутньому, всі народжені в Україні діти ставатимуть українцями не по паспорту, а за духом, вихованням та освітою. Але в наші часи своє право називатися українцем треба вибороти.
Не сумніваюся, що серед моїх друзів та читачів цієї сторінки є ті, що у вольовий спосіб з людей гомо совєтікус поволі крок за кроком повертали собі українську ідентичність.
Поділіться власними історіями та досвідом у коментарях.
Дуже цікаво, як то було у вас?
Дякую)))
