З розповіді власниці ферми в селищі Мала Рогань (Харківщина), в якої росіяни вбили понад 140 голів худоби:
- їм їх керівництво дало їжі лише на три дні. Тому вони ходили голодні. Приходили з бочкою та набирали молока. З автоматами та погрозами. На тачці вивозили всю нашу їжу, всю консервацію, варення. У нас в підвалах діти, вони про це знали. Ми питали - як же ви нас кидаєте на голодну смерть? Їм це було байдуже...
- сільраду вони не займали. Поряд був ресторан - ось там вони й жили. Там спали, їли, пиячили. Там же складали трупи своїх солдат. Вже потім вони перестали своїх збирати. Коли нас звільнили, трупи росіян збирали вже українці.
- наші працівники залишилися всі. Повністю всі. В нашому підвалі було ще 8-місячне немовля - родина з дитиною якраз до батьків приїхали, та опинилися в окупації. Ми єдині мали можливість ярами виїжджати за хлібом, якийсь час.
- росіяни гвалтували, знущалися та вбивали цивільних... Коли нас звільняли, вони навіть перевдягалися в цивільних та кидали свою техніку, тікали. Ми потім думали, що робити з їх танком - чи застосувати на полі, поряд з трактором... Віддали теробороні.
***
Якась доля в росіян цікава. Як в анекдотах. Народжуються та живуть недовгим життям. До наступної війни чи отруєння алкоголем. Тому їжі на три дні дали, той в Туреччині в басейні головою вдарився та помер, хтось отруївся чи його виштовхнули з балкону. Когось "Новічком", когось ножем в спину. Єдина радість - побувати в Україні та побачити цивілізацію. Життя недовге та беззмістовне.
Коли читаю безліч анекдотів про людей, які на спір сують собі лампу до рота, а потім не можуть її викрутити... Чи про тих, хто кастрюлю на голову надів, а вона не знімається... - я вже знаю, про кого це. І смішно, і сумно.
Бо їх ще багато...
