В 70-х роках минулого століття албанський письменник Ісмаїл Кадаре написав роман "Барабани дощу".
В ньому йдеться про осаду в середині ХV століття військами Османської імперії албанської фортеці. Османська імперія на той час була велика, страшна й непереможна. Тьма війська, безліч неперервних диких атак. Яничари, спецназ і смертники. Гармати з ядрами, яких ще не бачив світ, новітні технології військової тактики, стратегії та мілітарної інженерії. Штурми і підступи. Османи отруїли албанцям воду, вони закидали у фортецю щурів, отруєних смертоносними вірусами, вони вибивали ворота, розбивали стіни і рили під землею ходи… Словом, у албанців не було жодного шансу вистояти проти цієї нестримної орди… Але у албанців була воля до життя, була гідність, була віра в те, що "в своїй хаті своя правда". Вони вистояли, а османи програли. Паша, який вів військо на приступ, помер з горя. А згодом помер і цілий султан Мурад-II, який повів військо на албанців вдруге, і знову – без успіху.
Америка ніяк не допомогла Албанії. Мабуть тому, що на той час її ще не було відкрито.
Але албанці виграли ту війну, і Албанія є ще й сьогодні, а Османської імперії, як відомо, давно немає.
Паралелі тут очевидні. Ми і Росія. Наша війна.
У вівторок, 4 березня президент США призупинив поставки військової допомоги Україні, і посполитий люд радісно та натхненно поліз до вмиральної ями. Бо "вмирати" ми любимо і вміємо. "Нас зрадили!", "Ми всі погибнем", "Що тепер робить?" — такими риторичними тезами сповнені стрічки соціальних мереж за вчора.
Втім, нічого аж такого страшного не сталося. Ми давно підозрювали, хто такий Трамп, і чого від нього чекати. От і дочекалися. Трамп відкрито заграє з Росією, пробує вмиротворити Путіна, примусити Україну до поступок та отримати Нобелівську премію миру.
Але не "все пропало", бо нам своє робити.
Гірше й тяжче, ніж було в лютому 2022-року вже ніколи не буде. Тоді проти нас стояла дійсно одна з найпотужніших армій світу, ще ціла й неторкана. Ми не отримували жодної допомоги від жодної країни впродовж кількох страшних діб. Якщо відверто, то всі з нами вже мовчки попрощалися.
Але Збройні Сили України, без усякої сторонньої допомоги, за кілька тижнів помножили "другу армію світу" на нуль, і відігнали її від Києва, Миколаєва, Одеси, Чернігова, Харкова. Аж тоді почав чухатися і "вільний світ". Нам дали ППО і "патріоти", дали "хаймарси", "абрамси" і F-16. Не відразу, й не в тих кількостях, які нам були потрібні, але – дали!
Бо раптом з’ясувалося, що Росія зовсім не непереможна, й не така вже й велика, як було прийнято вважати.
В картографії є така штука, яка називаєтся "проекція Меркатора". Вона показує реальний (не викривлений) масштаб країн на географічній мапі світу. І от відповідно до цієї проєкції, Росія, яка "на око" розтяглася на глобусі майже на половину земної сфери, насправді виявляється меншою за африканський континент "по горизонталі". Росія – не велика! Отакої! Сенсація!
Україна, завдяки кращим з нас, зробила свою власну "проєкцію Меркатора" путінський псевдоімперії. Вона, ця недоімперія, — не безкінечна, не невичерпна, не непереможна, як би вони не видавали бажане за дійсне.
І якщо є у світі бодай одна людина, яка хоче "миру" більше за Трампа, то ця людина – Путін. Росія за три роки війни дійшла до своїх критичних кондицій. Їм більше немає куди падати, попри бадьору, але позірну офіційну статистику. Амбіції православного "третього Риму" за три роки війни зійшли на пси. Від стратегічної мети "Київ за три дні", до тактичної операції "лісосмугу за три місяці". І то – ціною неймовірних втрат. За три роки Путін вдалося втрати все, що збиралося Москвою для завоювання світу понад півстоліття. Т-34 часів Другої світової війни, і корейські найманці в Курській області – такі справжні результати його "СВО".
Звісно, ми залежні від американської допомоги. В деяких галузях оборонки – критично залежні. Але аж не так, щоб іти та здаватися на милість агресора.
За нас нині ціла Європа, яка також "побила горшки" з Трампом, і нарешті схаменулася. Нам обіцяють німецькі "тауруси", французькі "міражі", шведські "гріпени" і британські ракети для ППО. Європа готова виділити майже трильйон євро на збільшення власної обороноздатності та допомогу Україні. Всі лідери європейської частини світу заявили, що Україну ніхто не кине напризволяще. Ми не самі. Ми суб’єктивували цю нову Європу. І ця Європа нарешті збагнула, що Україна — це не бідний прохач та тягар на шиї, а реальна сила, яка цю Європу може врятувати.
Не все так просто та однозначно й з Америкою. Будуть різні рішення, будуть всякі спроби, буде поновлення допомоги. Не дарма кожен чиновник адміністрації Трампа поспішає повідомити що рішення про зупинку постачання озброєнь "ТИМЧАСОВЕ"!
Бо є й інша Америка. Не Трампова. Є громадська думка, є громадянське суспільство, є демократи, є принципово інші "республіканці". Понад половини громадян США виступають за допомогу Україні. Лише 4% відсотки вважають Росія дружньою. І це такі цифри, з якими мають рахуватися навіть Трамп з Венсом.
Зрештою, як казав колись Черчилль: "Американці – мудрий народ, і вони обов’язково ухвалять правильне рішення. Після того, як перепробують усі неправильні". Зараз ми саме на цій стадії. Неправильні рішення вичерпуються.
До чого й для чого я все це розповідаю? Сьогодні ми з вами опинилися в епіцентрі потужної інформаційної атаки. Нас, громадян України, схиляють до миру не на наших умовах. І маємо бути свідомі, що саме ми — потенційні жертви цієї атаки. Ми маємо про це знати, і не піддаватися істерії та паніці.
Народ, який великою мірою, виніс війну на своїх власних плечах, не має права на відчай. Не забувайте, що ми вистояли, стоїмо, й вистоїмо. За ці три роки ми стали нацією абсолютно іншої якості. Ми ще й самі себе до кінця не знаємо. І ще нікому не вдалося викопати такої ями, з якої б ми не вилізли.
Тому не треба безкінечно скролити стрічку новин, вживати гідазепам і "мірять давлєніє". Живемо далі, тримаємося, віримо!
У вже згаданому романі Ісмаїла Кадаре "Барабани дощу", один з воєначальників Османської імперії каже: ми бачимо перед собою "земну" Албанію. Але й ще й верхня, "небесна" Албанія, якої ми не бачимо й не відчуваємо. Це Албанія віри, впевненості в собі, Албанія свободи, гідності і волі. Ми не здатні скорити навіть земну Албанію, що вже казати про небесну?
Ми всі разом, за останні три роки створили таку нашу "небесну Україну", яку не скорити ніколи й нікому. Так само, як і земну. "І на оновленій землі…".
