На київські пагорби прийшло літо. Каштани вже відцвітали, однак саме місто тонуло в зелені й квітах, і це торжество життя не міг перекреслити хаос війни. Ярослав любив цей час, який повертав йому віру в майбутнє, хай воно іноді й здавалося безпросвітним – і навіть музика не рятувала його тоді від меланхолії й депресії. Він подумав, що потрібно піднятися по Андріївському узвозі та подивитися згори на ці вічні пагорби, на золоті бані церков Подолу, на Дніпро, на сонце за рікою… Проте на повороті на узвіз він побачив юнака, який сидів прямо на землі і з якимсь подивом дивився перед собою. Ярослав зрозумів, що юнак або сильно напідпитку, або під дією якихось наркотиків – однак для Києва це було настільки буденним, що він навряд чи зупинився б біля юнака хоч на хвильку.
Однак сорочка у юнака була недбало розстебнутою, очі смішно витріщеними і якимись наївними. Коротко кажучи, юнак несподівано сподобався Ярославу, і той звично почервонів, як червонів завжди, коли усвідомлював, що йому сподобався черговий хлопець.
Він зупинився.
– Пану погано? Може пану потрібна допомога? Пану потрібно до лікаря.
– Я сам врач, – відповів хлопець, і тут тільки Ярослав побачив, що він трішки старший за нього й, очевидно, вже не студент.
– То для чого пан тут всівся, як пан лікар? – удавано здивувався він, старанно підбираючи слова чужої мови, від легкого акценту йому так і не вдалося позбутися.
Юнак спробував піднятися на ноги, але йому це так і не вдалося.
– Ну, морфин… Морфин, – вичавив він. – Домой хочу. Можно?
– А де ж пан мешкає? – поцікавився Ярослав.
– Да там, наверху, – хлопець показав кудись нагору, туди, де починався узвіз. – Там.
Ярослав простягнув юнакові руку, той вхопився за неї і врешті піднявся на ноги. Ярославу довелося докласти зусиль, щоб піти поруч із ним по крутій вулиці. Але, зрештою, його бажання здійснилося – він обіймав хлопця, навколо буяло літо, він навіть міг вирішити, що це романтична прогулянка. І, здається, хлопець теж зрозумів, що це романтична прогулянка.
– Н-не надо так, – прохрипів він.
– Як? – ніяково здивувався Ярослав, який вже міцно тримав його під груди
– Н-не важно. Пришли мы. – І хлопець сів на сходи невеличкого будиночку на узвозі. – Тут живу.
– Радий був допомогти пану! – ввічливо і розчаровано сказав Ярослав, ноктюрн Шопена, який він чув, поки таскав на собі цього легіня, перестав звучати.
– Как звать тебя? – несподівано всміхнувся хлопець. Посмішка була відкритою, але якоюсь гіркою. Лікар явно не давав собі ради.
– Ярослав.
– Михаил я, – відповів юнак. – Благодарю, Слава. Хороший ты человек.
Ні, це не початок любовного роману. Це навіть не вигадана історія про те, як на київських пагорбах майбутній класик польської літератури Ярослав Івашкевич закохався у майбутнього класика російської літератури Михаїла Булгакова. Це – питання.
У Києві практично в один і той самий період мешкали два непересічні літератори, юність яких була повʼязана з українськими землями. Обидва стали явищами у власних культурах. Обидва писали мовами своїх народів. Обидва згадували у своїй творчості про Україну – щоправда, Ярослав завжди відчував до неї більший сентимент, ніж Михаїл. Однак одного у нас звично вважають своїм і впадають в істерику, коли чують, що цей знаменитий письменник – не частина нашого власного культурного ландшафту. Про другого не згадують майже ніколи, й тільки спеціалісти з польської літератури знають про його український період і літературний дебют в Києві (Булгаков як письменник розпочався і відбувся якраз в Росії, в Україні він не написав ані рядка і, здається, навіть не підозрював про свій літературний хист, який проявився саме у контакті з власним мовним й суспільним середовищем). А чому Івашкевич – не наш, а Булгаков – наш? Тому що все останнє сторіччя ми не володіли жодною іншою мовою, окрім російської (ну, й українською трошки, коли дозволяли, – але що ж це за мова така, несерйозно) й найважливішим у нашому культурному словнику були події саме російського культурного процесу. І те, що там, у Москві, вони зачитувалися письменником з Києва, наповнювало нас такою неймовірною гордістю, яку ніщо вже не переборе – навіть їхні ракети і безпілотники. Й кому з нас було цікаво, ким там особливо захоплювалися у Варшаві, – не будемо все ж таки порівнювати з російською культурою, смішно. Куди нам всім до Булгакова.
Але справа не в Булгакові, звісно. Справа у нас самих, у нашій нездатності побачити Україну такою, якою вона є насправді, без булави, спрямованої на схід. Ми щиро віримо, що збідніємо без Булгакова, проте мільйони людей в Америці могли не читати жодного його рядка – але ці ж самі люди щороку чують мелодію «Щедрика» або відвідують, скажімо, театри на Бродвеї і дивляться «Скрипаля на даху». Але хто повірить, що Шолом-Алейхем, повз пам'ятник якого байдуже проходять кияни – ікона Бродвею. А Булгаков, поза сумнівів – ікона Камергерського провулку. Тільки-от Камергерський провулок – не Бродвей.
Добре. Й так усе, мені здається, зрозуміло. Треба пишатися своїм, а не намагатися вкрасти чуже просто з переконаності, що своє не може порівнятися з чужим, Київ з Москвою, Театр Франка із МХАТом. Треба подивитися на Україну як на світ, а не на територію. Як на свій світ.
Ярослав відклав книжку, яку йому прислали з Czytelnika. Це був заплутаний роман про письменницьке життя, диявола і Єшуа з Юдеї. Як голова Спілки письменників, Ярослав знав про письменницьке життя більше за героїв роману, з дияволами щоденно зустрічався у партійних кабінетах, а Єшуа здавався йому неймовірно несучасним, і він не розумів, чому поляки так несамовито захопилися цією книжкою.
Він вийшов прогулятися і забув про роман. Ярослав піднявся на знайомі пагорби, де завжди зустрічався зі своєю юністю, і раптом згадав про юнака – останнього київського юнака, якого він обіймав перед відʼїздом до Польщі. Може, варто було поцілувати його тоді? Зараз він би зміг… Але що могло статися з тим юнаком? Помер від наркотиків? Загинув на війні? Михаїл… Як автор цієї тяжкої тягучої книжки.
Ярослав нічого не міг вигадати і тільки дивився й дивився з пагорбів на літній пейзаж. Зрештою, це все одно вже був не Київ.
Це був Сандомир.
