«Можливо, я погіршую своє становище, але честь і совість для мене важливіша». Це слова Юлії Лемещенко, чемпіонки України з пауерліфтингу, яку російський суд засудив до 19 років позбавлення волі у справі про нібито підрив лінії електропередач та в підготовці замаху на полковника ЗС РФ.
Жінці оголосили вирок у державній зраді, навчанні тероризму, диверсії та підготовці теракту.
Як повідомляють росЗМІ, Лемещенко в 2014 році переїхала з Воронежа до Харкова.
В Україні вона зайнялася пауерліфтингом і в 2021-му стала чемпіонкою в цьому виді спорту.
За версією звинувачення, в жовтні 2024 року спортсменка підірвала опори лінії електропередач під Петербургом, а потім стежила у Воронежі за командиром авіабази полковником Олексієм Лободою, якого пов'язують з бомбардуваннями Харкова.
Під час процесу Лемещенко не заперечувала фактичну сторону звинувачення, але й провину не визнала.
Спортсменка заявила, що не кається у своїх вчинках. І от її останнє слово в суді:
- Як ви бачите, у мене немає жодного папірця, я не особливо готувалася, але я думаю, що я зімпровізую. Я зараз, швидше за все, скажу деякі слова, які вже вимовляла у процесі засідань, але нехай це буде певним резюме у загальному монолозі.
Так от, я вже говорила про те, що у будь-якій війні йде зіткнення сторін, і кожна сторона відстоює свою правду, свою справедливість. Я прийняла одну із сторін. Я не є громадянкою тієї країни, за яку я вирішила боротися, але я вважаю Україну своїм домом. Я люблю цю країну, я дуже люблю Харків.
У Харкові є район, що називається Північна Салтівка. Там мешкало близько 500 тисяч людей — півмільйона. Там жили деякі мої знайомі, моя перукар. Після російських обстрілів та бомбардувань у цьому районі не залишилося жодного цілого будинку. Взагалі жодного. Причому я кажу не просто про вибиті вікна — про цілі під'їзди, що обрушилися. Поруч із моїм будинком безпосередньо були вибухи. У мене на першому поверсі жила сусідка Аня зі своїм сином Микитою чотирьох років. Снаряд розірвався безпосередньо під вікнами, під першим поверхом. Квартиру винесло повністю. Що зараз з Анею та її сином, з Микитою, я не знаю — досі, живі вони чи ні.
У цій війні в мене гинули друзі, один родич — мій брат троюрідний, мої колеги по помосту. Війна – це жахливо. Я не могла залишитися осторонь. У будь-якій війні люди, які стають до неї причетні, або намагаються боротися, або тікають. Тікають, я не знаю, можливо, через боягузтво, слабкість. Я не вважаю себе ні боягузливою, ні слабкою людиною. Я вирішила боротися проти цього проти російської військової агресії.
Можливо, я своїми словами посилюю своє становище, але мої честь і совість для мене важливіші. Я зробила те, що я вважала за потрібне у своїх силах. Жаліти, каятися — ну, можливо, на смертному одрі я це й робитиму, але поки що все так, як є. Більше мені додати нічого."
