Захистити свої нові територіальні придбання? Скинути владу Зеленського? Приєднати Україну до Союзної держави РФ і РБ? В усьому цьому плутаються і самі росіяни, і кожен, хто намагається тверезо оцінити ситуацію.
Взагалі неясно, які цілі Путіна в Україні. Так само незрозуміло, чого він хоче від НАТО, Америки і Європи, оскільки декларовані ним цілі очевидним чином суперечать реальним діям та реальним можливостям Росії.
Багато вже хто констатував очевидний факт: усі декларовані цілі “спеціальної операції” досягнуті росіянами з точністю до навпаки. Замість “денацифікації України” - патріотична мобілізація та очищення більшості сфер життя країни від російських агентів. Замість її “демілітаризації” - якісне і кількісне збільшення військової спроможності, перетворення українських збройних сил на центральний інститут державності та впливовий чинник загальноєвропейської політики. Питання Криму не просто повернулося на порядок денний, але й має міжнародний консенсус щодо свого вирішення – повернення вкраденого законному власнику. Донбас Путін не захищає, а остаточно руйнує і знелюднює.
Україна, яку Путін хотів дискредитувати й знищити, стала символом боротьби за свободу в сучасному світі, її президент – політичним лідером року. Україна швидко наближається до членства в ЄС, а її військове співробітництво з провідними країнами НАТО є на порядок вищим, ніж, наприклад, аналогічний показник для Туреччини. Міжнародна допомога Україні складає десятки мільярдів доларів, а до відновлення країни після війни обіцяють долучитися усі провідні країни світу. Цього хотів Путін?
На міжнародній арені Кремль має й інші, не менш вражаючі “досягнення”. Замість послаблення впливу НАТО в регіоні – відродження євроатлантичної солідарності та нарощування її військового потенціалу, плюс його однозначна орієнтація на стримування Росії. На своєму західному фланзі РФ отримала відверто вороже оточення від Фінляндії до Болгарії (Угорщина – виняток, але теж показовий).
Російські капітали, російські агенти та медіа, проросійські симпатики та лобісти – усе це зазнало колосального удару скрізь у світі, а особливо там, де вкладення були особливо масштабними – в Америці і Європі. Плюс втрата європейських ринків, у тому числі для найважливіших товарів російського експорту – нафти і газу. Плюс втрата зовнішніх інвестицій, комплектуючих для російських виробництв, розірвання багаторічних виробничих і торговельних зав’язків. До цього ж масштабний кенселінг російської культури, імідж країни-агресора і народу-вбивці.
Путіністи марять відновленням Радянського Союзу, але після початку війни з Україною Росія стрімко втрачає свої позиції на пострадянському просторі. Від неї дистанціюються вже навіть найвідданіші васали, такі як Вірменія і Таджикистан, не кажучи вже про Казахстан, Узбекистан чи Молдову. СНД, ОДКБ і ЄАЕС переживають глибоку кризу внутрішньої довіри та стають усе більш формальними структурами.
Партнери по ШОС, БРІКС, і навіть стратегічний союзник – Китай – демонструють стриманість в підтримці Москви, і все частіше висловлюють своє невдоволення нинішньою ситуацією. КНДР та Іран офіційно спростовують свою військову допомогу Росії, оскільки це може дискредитувати навіть диктаторів.
На більшості напрямків зовнішньої та безпекової політики Росії зміни є катастрофічними, а продовження війни робить їх незворотніми. І тим не менше, Путін продовжує війну та демонстративно відмовляється щось змінювати у своїх підходах.
Усьому цьому є лише одне пояснення: цілі Путіна лежать не в Україні і не у відносинах із Заходом. Головні цілі Путіна знаходяться всередині Росії.
Усі втрати, яких зазнала протягом останнього року Росія як держава на зовнішній арені, варто поставити поруч з усіма тими досягненнями режиму, які Путін має за той самий час всередині власної країни.
У Росії зникли навіть натяки на публічну конкурентну політику, а є лише жорстка вертикаль влади. У Росії запроваджено найжорсткішу цензуру і переслідується будь-яке інакодумство. В Росії насаджується офіційна ідеологія фундаменталістського зразка. З Росії втікає усе ліберальне і прогресивне. Російські чоловіки вже готовий іти на війну за можливість купувати сосиски й утримувати стару пошарпану “Ладу”. Ніхто вже не питає Кремль про корупцію, а всі лише радіють залишеним без світла українським лікарням і пологовим будинкам.
Таким чином, Путін отримав ту владу, яку він хотів, ту державу, яка йому потрібна, і той народ, який його влаштовує. Ну і, звісно ж, ніхто вже не питатиме його про законність чергового терміну президенства.
Цей результат війни є для режиму набагато важливішим за відносини з НАТО, БРІКС, Швецією, Чехією, Вірменію та Україною разом узяті.
Війна з Україною є лише способом досягнути внутрішньополітичних цілей путінського режиму. І швидка перемога, і тривала виснажлива оборона російських військ в Україні можуть у різний спосіб, але слугувати досягненню тих самих цілей режиму всередині російського суспільства і російської влади.
Багато хто дивується нерозсудливості російського вождя, який не дослухався до попереджень і свідомо штовхає свою країну до катастрофи. Але слід визнати, що Путін готовий піти на повну деконструкцію тієї моделі держави і суспільства, що сформувалася в РФ у період 1991-2013 років. Вона йому більше не потрібна. Більше того, вона його лякає, оскільки її еволюція одного дня може привести до нової Болотної площі, революції хіпстерів чи ЛГБТ-перевороту (в уяві членів клубу 70-річних параноїків, що складають оточення диктатора).
Власне, протести російської опозиції взимку 2011-2012 років і дали старт тій масштабній контрреволюції, яка охоплювала, серед іншого, “приєднання Криму” та наступну війну проти “майданівської” України.
Подібним чином невдале повстання декабристів спонукало імператора Миколу Першого до повної перебудови країни на засадах “православія, самодєржавія і народності”, створення в Росії потужних інститутів політичної поліції та жандармерії, запровадження тотальної цензури та централізованої політики міністерства “народного просвєщєнія”. А також, звичайно, до жорстокого придушення польського повстання 1830 року, каральних експедицій в Європу 1848 року та авантюрного нападу на Туреччину, що пізніше став відомим як Кримська війна.
Після Болотної Путін фактично закрив проєкт “Сколково”, віддав на розграбування космодром на Далекому Сході, підняв пенсійний вік для росіян. Натомість він кинув гроші на переозброєння армії, реформування спецслужб та спецоперації за кордоном. Ніхто не міг зрозуміти, чому кошти накопичуються в державних резервах, а не вкладаються в інвестиції і розвиток. А, тому що інвестиції й розвиток Путіну не потрібні, а потрібен “сухий пайок” на ті “важкі часи”, які вони з друзями з кооперативу “Озеро” для Росії запланували заздалегідь.
Коли ми говоримо, що Путін чогось хоче, або щось вирішив, то звісно, маємо на увазі не конкретного пенсіонера КДБ зі слабким здоров’ям, підірваною психікою і дуже вузьким світоглядом.
Насправді не існує ніякого геостратега з прізвищем Путін, який рухає фігури на світовій шахівниці. Немає ніякого романтика білогвардійщини чи послідовника Сталіна, одержимого відновленням імперії. Усе це маски й міфи, створені кремлівськими політтехнологами для зовнішнього і внутрішнього вжитку. В реальності є абсолютно сіра особистість, пристосуванець і цинік, який вчепився за владу і шукає усі можливі засоби для її втримання.
Але це не означає, що у російської влади немає суб’єктності та немає власної стратегії. Путін – це символ і торгова марка, якими оперують певне коло людей, досить рішучих у своїх намірах і здатних задіяти для досягнення своїх цілей колосальні ресурси.
Відомо, що станом на лютий 2022 року вузьке коло очільників режиму складали Путін, Патрушев і Ковальчук. Поза цим стратегічним ядром існує коло основних акціонерів режиму, кожен з яких має у своєму підпорядкуванні базові галузі, інститути та інструменти влади – Дума, ВПК, ФСБ, газ і нафта, банки, Росгвардія, Чеченський паханат, Московський патріархат, Міноборони, ЧВК Пригожина, медіаресурси. Усі разом вони складають систему Путіна і зацікавлені у тому проєкті Росії, який зараз перебуває на етапі свого впровадження.
Тому для зручності варто говорити про «колективного Путіна», який має свій мозок, свої руки, свої очі по всьому світу і буде добиватися поставлених цілей за будь-яку ціну. Ці люди зробили свій вибір, тож апелювати до їхньої совісті чи здорового глузду марно. А крім них, в Росії вже ніхто нічого не вирішує.
Колективному Путіну не шкода ні сто, ні триста тисяч загиблих. Йому не шкода ні псковських десантників, ні бурятських танкістів.
Він готовий вкинути в топку війни не лише золото-валютні резерви, але й увесь банківський бізнес, акції російських корпорацій, IT-сектор. Його не хвилює, що в Росії зникає середній клас, а кращі спеціалісти виїздять за кордон.
Йому байдуже до втрат російських мільярдерів, їхніх яхт і вілл на Лазурному березі.
Він свідомо руйнує те, що називалося Російською Федерацією до 2014 року. Тому що він будує іншу країну, з іншою соціальною системою, на інших принципах, з іншою ідентичністю та іншим позиціонуванням у світі.
Чому? Тому що тільки в цій іншій Росії він може гарантовано зберегти владу для себе і свого оточення.
І відступати їм нікуди.
Тому добровільного повернення до нормальності вже не буде. Буде тільки глибша прірва між свідомістю росіян і дійсністю. Буде вимога нових жертв і ще більшої відданості.
Поки цей пухир не лусне від браку ресурсів на своє забезпечення і внутрішньої ворожнечі, яка після цього вийде на поверхню.
