Вже кілька років 14 жовтня я не маю святкового настрою. Колишня шалена надія на те що скоро завершиться війна і країна попрямує шляхом розвитку навздогін цивілізованій Європі, після весни 2019 р. змінилася апатією. Очевидно, війна завершиться не скоро. Очевидно, на шлях розвитку країна також не стане ще довго. На День захисників і захисниць мені спокою не дає думка. Так, ми змогли зупинити ворога. Так, ми захистили 95% території країни. Але – ми не зуміли захистити душі наших громадян. Захистити від брехні.
Бо тільки брехнею – розгнузданою, безмежною і цинічною можна пояснити те що Україною керує злодійкувата команда вчорашнього коміка. Покликання якої – обслуговувати олігархів, аби вони багатіли у 1,5-2,7 разів на рік, як це було у 2020 р. – коли економіка України просто рухнула під ударом пандемії. 5 років за президента Порошенка країна рухалася шляхом реформ, ще й з такою швидкістю, як вона не рухалася всі 30 років Незалежності. Але чи відчували ті досягнення наші громадяни?
П’ять років за президентства Порошенка для мене навіки залишаться в пам’яті божевільною метушнею між козацьким добробатом, волонтерською роботою на АрміїСОС та інших групах, блогерськими заходами, писанням книжок, і… роботою. Так, жити теж за щось треба було. Коли поставав вибір між поїхати з волонтерами десь допомогти армії і провести піар-акцію для збільшення аудиторії мого блогу, я без роздумів їхав з волонтерами. А в той час…
З одного боку ми воювали з ворогом зовнішнім. З іншого боку нам постійно ставили підніжки нібито однодумці. Пригадаймо, коли вперше пролунали слова «Третій Майдан»? З якої періодичністю ці три-майдани вилазили на вулиці, оббріхуючи реформи і команду Порошенка яка ті реформи втілювала? Редути блокад-дурки (інакше те божевілля я назвати не можу), міхо-майдачик, численні акції активістів, яких нині немає й близько з набагато більш кричущих ситуацій. Все це було – і ми цьому не надавали ваги. Здавалося – парники політиків-конкуренів ніяк не змиряться з тим що влада – не вони. Так, країна-агресор масла у вогонь доливає. Але мізерна кількість учасників тих перфомансів наводила на оманливу думку – їх не підтримують. Люди все розуміють. Люди розберуться…
Не розібралися. І головна причина тому – ми шалено помилилися в розстановці сил.
Так, ми нечувано помилилися. Ми 5 років діяли виходячи з того що тектонічні переміни в свідомості нашого суспільства відбулися і назад повернення не буде. Та і як було подумати інакше? Після Революції Гідності? Після перших добровольчих батальйонів? Після волонтерського руху? Після всього пережитого? Ми щиро сподівалися, що більшість мислить тверезо і нас почує…
Більшість почула серіал «Слуга народа». Прості зрозумілі гаслі що апелювали до старих знайомих українських вад – класової ненависті до багатіїв, побутового жлобства, ідеалізму та інфантильності людей, виявилися сильніші.
Так, ми захистили територію, але програли душі. І зараз битва іде саме за них.
Ми боремося за душі тих людей, які можуть нас почути, зрозуміти, підтримати. У противника задача прямо протилежна – завоювати душі наших прибічників. До перемоги у цій боротьбі ще дуже неблизько, але боротися треба. Бо зупинка в цій боротьбі за душі, це не зупинка – це миттєвий відкат назад. Сильно назад.
За нами – ідея розвитку країни. За нами – ідея старого доброго буржуазного націоналізму, ринкова економіка + патріотичне виховання. Я знаю, що майбутнє за нами. Але досягнемо ми мети лише тоді, коли завоюємо критичну масу душ наших громадян. Саме це й треба робити. Щодня. Кожному потрошку. Так наскільки вистачає хисту. Інших людей нам ніхто не завезе. Крім нас наших громадян не переконає ніхто і ніколи. Переконати їх мусимо ми.
І от коли це станеться, це й буде справжній День захисників і захисниць. Української землі і української душі.
