У сутінках на високому пагорбі над долиною річки Нічлава тьмяно шелестіли давні сувої, а на дубовому столі під поривами липневого вітру миготіло світло свічки.
— Дивись, хлопче, — сивий козацький старшина вказав люлькою на порослі мохом руїни. — Каміння цих мурів пам'ятає й княжі часи, і турецькі навали, і пишні бали. Але найбільше воно пам'ятає жорстокість тих, хто прийшов на нашу землю зі сходу, аби все забрати й перетворити на попіл.
Замок у Висічці на Тернопільщині — це велична й водночас трагічна пам'ятка нашої історії. Сама природа створила тут ідеальний форпост: круте урвище на високому пагорбі, з трьох боків обійняте річками Нічлавою та Драпакою, робило цю фортецю неприступною зі сходу, заходу й півдня.
Ще за часів Руси на цьому місці стояло древнє городище. Сам же кам'яний замок, прямокутний у плані з оборонними вежами на кожному куті та високим оточуючим муром, був зведений у XVII столітті. Перша писемна згадка про нього датується 1672 роком — коли Поділля разом із фортецею захопили османські війська.
Нове життя в замок подихнуло XIX століття. У 1800 році твердиня перейшла у власність родини Чарковських. Згодом Марія Феліція Голейовська (дружина Чарковського-молодшого) усиновила свого родича Тадеуша Чарковського, додавши до його прізвища родове Голейовський, і зробила його управителем маєтку. Саме тоді між двома вежами звели вишуканий неоготичний палац. У його стінах зберігалася багатюща колекція: старовинні книги, зброя, полотна видатних художників, антикварні меблі та коштовний посуд.
У 1900 році замок пережив тяжку пожежу, після якої тодішній власник Цирил Чарковський-Голейовський був змушений розібрати частину пошкоджених мурів, в'їзну браму та засипати рови.
Проте найстрашніший удар чекав на Висічку у вересні 1939 року з приходом совєтських окупантів. Замок було тотально пограбовано, а 18 вересня 1939 року енкаведисти заарештували Цирила Чарковського-Голейовського-старшого, якого згодом жорстоко вбили у київських застінках НКВД у 1940 році (його синам Цирилу та Тадеушу дивом вдалося врятуватися втечею).
Після Другої світової війни комуністи довершили свій кривавий вандалізм: палац і замок методично розібрали на будівельні матеріали, зрівняли з землею старовинний парк і залишили лише міцні фундаменти, які не змогли висадити в повітря. Фірмовий почерк червоних окупантів — вбити господарів, вкрасти цінності й знищити багатовікову спадщину.
Старшина вибив попіл із люльки об халяву чобота й важко зітхнув:
— Запом'ятай, хлопче: загарбники можуть розібрати мури й вирубати парк, але вони ніколи не зможуть випалити з нашої пам'яті правду про те, хто будував цей край, а хто прийшов його пограбувати.
