Мене питають, чого я так переживаю за ПЕПів, адже сам я не ПЕП і не родич ПЕПа. Сидів би спокійно.
Відповідаю, що 30 листопада 2013 року на Майдані побили не мене. Тієї ночі у мене особисто все було гаразд.
Маю одну неприємну рису, за яку мене поважають друзі й ненавидять опоненти. Я на все дивлюся з точки зору довгострокових наслідків.
Довгострокових наслідків нинішньої ситуації три:
1. Неможливість виправити вже наявний процес деградації державного управління, що матиме невідворотні наслідки для євроінтеграції, оборони (іншими словами, досягнення перемоги) та відновлення.
2. Консервація політичної системи, запобігання появі на полі нових гравців.
3. Послаблення переговорної позиції по євроінтеграції, що передусім загрожує інтересам малого й середнього бізнесу, в перспективі завдає йому непоправної шкоди й суттєво послаблює демократію та здатність країни до розвитку й інновацій, не кажучи вже про демографію, освіту тощо.
Я спираюся на свій тривалий досвід роботи в сфері реформи державного управління, декілька проведених форсайтів (моделювань майбутнього) та численні розмови з західними політиками, чиновниками й дипломатами.
Я визнаю, що на даному етапі Парламент не мав вибору. Потрібно було проголосувати цей закон, і народні депутати його проголосували.
Як ми потрапили в цю точку? Внаслідок комбінації факторів.
1. Постійний фокус на корупції як основній проблемі та першому пункті національного порядку денного. Внаслідок цього і в українському суспільстві, і у світі склалося уявлення про Україну як неймовірно корумповану країну. Безумовно, корупція є. Але ця проблема витіснила з порядку денного проблеми безпеки, спроможності державного управління та економічного розвитку. Будь-які негаразди хибно пояснюються корупцією.
2. Постійні спроби України обманути міжнародних партнерів щодо виконання зобов'язань. Спроби ухилитися, мухлювати (не знайду іншого слова), підтасовувати карти. Численні порушення процедур, строків тощо. Внаслідок цього партнери дійшли висновку, що нас треба заганяти у дуже вузьку рамку й ганяти там, як щура по лабіринту, бо від України неможливо домогтися чесної гри.
3. Слабкість та невмотивованість переговорників, про що я вже писав.
4. Відкрите схвалення суспільством популістської тези, що державний службовець має бути чесним, бідним і компетентним (це класичний стратегічний трикутник "оберіть будь-які два з трьох", на кшталт "наша лікарня лікує швидко, дешево й якісно"), схильність політичних еліт зневажати розбудову інституцій та надавати перевагу особистому лідерству, приховане бажання консервації політичної системи.
Отже, до нашого потрапляння у глухий кут долучилися всі: очільники держави, урядовці, громадські активісти, реєстрові антикорупціонери, журналісти й мільйони громадян. Корупціонери й антикорупціонери разом.
В цій ситуації Парламент ухвалив єдино можливе рішення, проголосувавши за поганий закон, аби розблокувати переговори з ЄС та МВФ.
Що робити далі?
Точно не те, що ми робимо нині. Активісти й журналісти почали змагатися у запереченні проблеми, що заганяє нас все глибше й глибше. Людей, які вказують на реальність і серйозність проблеми, принижують, травлять і звинувачують в конфлікті інтересів.
Не дивіться вгору. В чистому вигляді.
Перше, що треба зробити, -- чесно визнати проблему. Чесно сказати про це суспільству. Чесно сказати про це міжнародним партнерам. І почати шукати шлях виходу. Разом із ними.
Заперечення -- це шлях в пекло.
