Ми наче вистелили собі галявину з доволі міцною основою. Проклали стежки на ще донедавна хиткій базі. Ми ходимо, їздимо, будуємо подальше життя, і в якийсь момент забуваємо, що ці стежки й ці галявини - на кістках. Полеглих. Вони були підприємцями, студентами, продавцями, будівельниками, лікарями, менеджерами... Вони були молодими, дуже молодими, зрілими, навіть похилого віку. Вони мали батьків, і дітей, і коханих, або хтось тільки очікував на зустріч з ними.
Я сьогодні не знайшла де припаркуватися в місті. Двічі проїхала туди й назад, і без результату. Центральний ринок. Все відчинено. Натовпи людей. Весна. Музика. Птахи. Двіж. Аромат шашлику. Життя б'є через край. На тій галявині, побудованій на втрачених життях. Хтось втримав для нас цю базу, на якій ми закріпилися та хапаємося за майбутнє. І це логічний розвиток подій - що ми продовжуємо жити. Бо х...р вам, росіяни, а не знищена нація українців. Через каміння проліземо та виживемо.
Просто зловила себе на відчуттях, що треба частіше зупинятися та слухати тишу. Шепіт стягів на врятованих від війни вулицях. Плескіт води в міській річці. Сміх дітей. Шурхіт коліс самокатів та гіроскутерів, на яких підлітки долають асфальтовані кілометри. Церковні дзвони іноді. Й усвідомлювати, що хтось помер, щоб ми жили далі.
Зараз прийшло розуміння, що багато з того, що оточує, насправді непотрібне. Воно все легко втрачається від одного влучного вибуху. Потрібне здоров'я близьких, невелика кількість базових речей, інтернет та якийсь гаджет для зв'язку зі світом, та рідна душа поряд. І свобода, внутрішня. Яка допомагає тобі йти вперед та самореалізовуватися. Ще ось відсутність черствості, яка зупинить тебе зненацька, щоб послухати тишу.
І шепіт стягів на врятованих від війни вулицях.
За що губи самі прошепочуть у відповідь: "Дякую..."
