Ранковий "Ритуал з вшанування загиблих героїв", що проводиться на території Міністерства оборони.
Багато людей. Багато молоді. Багато політиків. Багато військових. Багато учасників подій під Іловайськом. Багато родичів тих героїв, що загинули.
Неймовірно важкі, не фізично, морально, 40 хвилин зачитування прізвищ кожного з загиблих цього дня героїв. Після кожного прізвища - дзвін та постріл від салютної групи.
Потужний ритуал, потужний захід. Дякую всім, хто цього ранку полишив всі свої справи й прийшов віддати шану нашим героям. Майже 400 загиблих героїв.
Серед цих сотен загиблих, чиї імена сьогодні лунали, для мене окремо стояло прізвище людини - командира 51 омбр полковника Півоваренка Павла Васильовича. Офіцера, що зустрів війну офіцером бойової підготовки штабу Сухопутних військ у Києві, але за першим покликом взяв в руки автомат і очолив не просту бригаду.
З початком війни, знаючи про катастрофічну нестачу особового складу у військах, він наполегливо почав проситися на фронт аби допомогти розваленим та розкраденим політиками Збройним Силам, чинити опір оккупанту на полі бою.
І ось у травні 2014 року, після трагедії під Волновахою, 51 омбр (м. Володимир-Волинський), було виведено на полігон і виникла потреба у новому командирі бригади. Ось тут і знадобився полковник Півоваренко - його було призначено в.о.командира бригади.
На той час бригаду було поділено на три БТГр - батальйонні тактичні групи, кожна з яких, відповідно до своїх спроможностей, виконувала свої завдання, зачасту, у складі різних угруповань і секторів. Бригада, буквально, була розкидана по всьому фронту (хто воював весною - літом 2014 знають про що мова).
Так ось, з моменту призначення на посаду і до початку серпня 2014 року, 51 бригадп на чолі з Пивоваренком звільнила більше 20 населених пунктів аж поки, не надійшла команда від генерала Хомчака про направлення частини бригади (одна БТГр), під безпосереднім керівництвом Півоваренка, у район міста Іловайськ.
Згідно бойового розпорядження пана Хомчака, ця БТГр, разом із добровольчим батальйоном "Кривбас", мали зайняти визначені рубежі навколо Іловайська та обладнати там опорні пункти.
Але, на мою думку, справжньою метою Хомчака, була легалізація перебування БТГр 51 омбр у районі проведення так званої "Іловайської авантюри" - операції, яку було розроблено, 5 серпня в кабінетах Дніпропетровської ОДА і МВС.
При цьому, пан Хомчак, як військовий, чудово розумів, що всі ті добробати МВС, яким відводилось планом "підняти прапор над містом", не впораються із завданням без залучення військової техніки, а головне - артилерії.
Однак, своїм письмовим наказом він не міг підпорякувати таку необхідну техніку добробатам, бо не мав таких повноважень і, до того ж, у штабі АТО йому б за таку ідею дупу би порвали на хрест миттево. Перш за все тому, що у ЗСУ катастрофично не вистачало сил та засобів виконувати свої завдання, а Іловайськ в них точно не входив, а по-друге: всі ці добробати не входили у склад сил АТО, а отже не підпорядковувались штабу АТО, а лише МВС.
Але ж пану Хомчаку треба було кров з носу вирішувати це питання і тому, він і вигадав цей хитрий план у якому офіційно БТГр 51-ї омбр буде, нібито, займати опорні пункти навколо Іловайська, а насправді, все це робилося аби з тих опорних пунктів, пан Хомчак, самовільно, незаконно, за домовленістю з політиками за спиною Муженка, своїм усним рішенням, міг віддати частину військової техники силам МВС у користування.
Підтвердженням такої версії є те, що, за моєю інформацією, штаб АТО дізнався про те, що пан Хомчак самовільно вирішив використовувати технику 51 омбр для штурму Іловайська, лише ближче до 20 серпня. Коли вже батальйоноводці без досвіду керування навіть відділенням солдат, "встряли по самі вуха" у тому штурмі і знадобилася офіційна допомога ЗСУ.
Пан Хомчак, мав повністю усвідомлювати протизаконність своїх дій але, напевно, страх перед Коломойським у пана генерала був сильніше ніж страх воєнного трибуналу, тим більше, що ніяких трибуналів й не було - їх скоротили перед війною. А дехто каже, що там був інший привабливий з комерційної точки зору мотив.
Тому, за наказом Хомчака, БТГр 51 омбр прибула до Іловайська у складі 7-ї, 8-ї та 9-ї роти 3-го батальйону; гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону майора Сергія Фураєва (5 САУ); протитанкової батареї капітана Костянтина Коваля (5 гармат); мінометної батареї капітана Анатолія Шиліка (8 мінометів); танкової роти з 3-ма танками Т-64; допоміжні та технічні підрозділи.
Від себе зазначу, що майже половина мобілізованого особового складу бригади, на той час, дезертирувала і наявного особового складу ледь вистачало на екіпажи та обслуговування техніки. Звичайних піхотинців було дуже мало, повних екіпажів бойових машин майже не було.
Пан Хомчак мав чітко розумити, що йде на авантюру і саме тому, він наказав полковнику Півоваренку, особисто, очолити цю групировку аби звести до мінімуму управлінські ризики.
Чи було відомо полковнику Півоваренку, про "авантюру" і про те, що його використовує пан Хомчак фактично у власних цілях? Ні, бо я мав можливість у ті дні, у неформальній обстановці, з Павлом Вооодимировичем спілкуватися. Кожного дня він повторював собі та тим кому довіряв лише два питання: що я тут роблю? І як там інші 2/3 моєї бригади? Я маю бути із ними!
Півоваренко чудово розумів, що для рівня завдань, які усно йому поставив пан Хомчак, достатньо кваліфікації штатного командира БТГр. Але Хомчак категорично не відпускав Півоваренка до основних сил бригади і примушував бути його біля себе. І про це я також чув особисто від Півоваренка.
І ось, настало 10 серпня, коли почалась активна фаза, так званої, "Іловайської авантюри". Добробати Коломойського - Авакова, підсилені ні про що не здогадующимися військовими, пішли на перший але далеко не останній штурм міста.
Весь цей час полковник Півоваренко керував своїми силами аби максимально професійно забезпечити виконання завдання батальйонами МВС та НГУ взяти місто. Звісно, що він був шокований масштабами непрофесіоналізму і авантюрності того "наступу'. І, кожного дня, продовжував питати себе про те, що він тут робить, коли його бригада без командира? Але Хомчак не відпускав.
До речі, саме через те, що пан Хомчак був дуже зайнятий завданнями Коломойського він, як командувач Сектору, прогавив момент початку наступу росіян через що, втратив управління, саме через це фронт посипався.
Далі, скорочуючи свою розповідь, я пропоную перенестися до 29 серпня - дати, коли сталося велика розвязка цеї політичної авантюри, наслідки якої й спонукали сьогодні зібратися сотні людей на траурну церемонію у Міністерстві оборони.
Як вже відомо, перемовини, що тривали на самому вищому рівні, про коридор для виходу наших сил із міста, не принесли консенсусу у цьому питанні, бо росіяни постійно змінювали умови. Тому, зі штабу АТО, пану Хомчаку було запропоновано почати вихід в ніч з 28-го на 29-е серпня і рухатись скритно декількима колонами по інших маршрутах.
Але пан Хомчак не дослухався до парад і самотужки домовився із росіянами, на своєму рівні (а такі перемовини шли декілька днів паралельно перемовинам на рівні Генеральних штабів країн) про початок руху та остаточні варіанти маршрутів. Так минула ніч і настав ранок 29 серпня.
Колони було сформовано і всі чекали наказу на марш. Такий наказ віддає кожен командир на своєму рівні перед тим, як почати переміщення особового складу у складі колон на техниці. Такий наказ командири зобов'язані віддавати не лише у воєнний, а й у мирний час.
У цьому наказі командир, на підставі відомих йому даних визначає завдання підрозділу, швидкість пересування, дистанцію, основні сигнали та порядок дій за ними, порядок дій у разі зіткнення із противником, своє місце у колоні і таке інше. Вочевидь, на дані розвідки про те, що готують вогневі мішки на маршрутах, Хомчак начхав.
Як начхав і на планування висування. І на обов'язок на віддання такого наказу на марш - теж начхав.
Саме тому, коли наші колони потрапили під вогонь росіян, виникла паника і хаос, бо ніхто не знав, що має робити. Все, що спромігся вимовити Хомчак із початком обстрілів, це були слова: "з боєм, вперед!", що, насправді, не означає у даному випадку НІ-ЧО-ГО. Крім того, що він наказав продовжувати всім рух в заготовлені росіянами вогневі мешки. А сам, тим часом, накивав п'ятами в іншому напрямку - в кущі. Разом з деякими командирами славетних батальйонів.
Аось полковник Півоваренко, як справжній профі своєї справи, вчинив інакше. До початку руху він віддав наказ на марш підпорядкованій йому БТГр, а потім, за розповідями очевидців, в колонні своєї БТГр, полковник Півоваренко, як зазвичай це роблять командири на марші, рухався у середині колони на броні БТРа зв'язку разом із начальником зв'язку бригади Сергієм Швачко.
А коли почався бій, саме через відданий до початку руху наказ, особовий склад БТГр, не зважаючи на підступність та раптовість розстрілу з боку росіян, прийняв бій у якому Павло Півоваренко керував боєм з автоматом в руках.
Один з перших же пострілів по колоні Півоваренка потрапив під БТР на якому він рухався через що комбрига було зкинуто з броні ударною хвилею разом з іншими.
Але він поранений, підвівся на ноги та почав керувати боєм віддаючи накази та вказівки підлеглим під щильним прицільним вогнем. Він це робив допоки його життя не обірвав осколок снаряду... Так його і знайшли. Зі зброєю в руках, з пробитою головою і у формі, яку вони, з дружиною, купили на ринку перед його убиттям на фронт.
А в цей самий час, у іншій колоні, їхав інший типу "офіцер" - генерал Хомчак, який, з першими ж пострілами по його броньованому автомобілю, кинув свої війська і доїхавши на повній швидкості до небезпечного місця сховався у лісозмузі залишивши радіостанцію у машині.
Бій закінчився швидко - через декілька годин стрільба припинилася, а розсіяні по полях українські бійці почали свою боротьбу за життя прориваючись скрізь коло оточення - хтось по-одинці, хтось групами.
Виходили звідти люди тижнями.
Полковник Півоваренко не вийшов..... як не вийшли й багато тих, хто міг би розповісти, що сталося із комбригом.....
А Хомчак, покинувши вночі журналістів Ростислав Шапошников, вийшов і зник на декілька днів.
Всі ці дні: волонтери та пошуковики марно намагалися знайти тіло комбрига, а журналісти та військово-політичне керівництво - Хомчака.
Через три дні Хомчак знайдеться.
І скаже, що все в принципі чудово і нічого страшного не відбулося.
А потім він отримає підвищення і буде собі чудово почуватись на посаді Головного інспектора Міноборони отримуючи свою зарплатню у розмірі близько 60 тис.грн. І вчепить собі на груди "хрест за Іловайськ". І стане Головнокомандувачем.
Доля ж полковника Півоваренка, комбрига, що став жертвою "авантюри", офіцера, героя, що не покинув свої війська і до останнього подиху воював з ними пліч-о-пліч, склалася інакше. Він не отримав від Держави, яку захищав до останнього подиху, жодної нагороди і жодного "Іловайського хреста".
Натомість 2 роки, рідні та волонтери, не могли знайти тіло комбрига.
Цим фактом, негайно, скористалися самі ж авантюристи і сили інформаційно-психологічних операцій РФ і майже відразу запустили в український інфопростір месседж про те, що Півоваренко злякався і здався у полон. Про те, що його живого бачили у ростовських військових шпиталях де він, ходячи посеред полонених українських поранених, нібито агітував переходити бійців на бік росіян.
Все це лайно негайно і із великим задоволенням, було підхоплено українцями (ооо, у цьому нам рівних немає) і почалося цькування рідних та близьких комбрига. Кожне гімно у цій країні вважало за потрібне назвати Півоваренка зрадником.
Цькували дружину, цькували двох синів.
Мені навіть подумати жахливо через що, пройшла родина героя.
Це тривало 2 довгих нескінчених роки. Аж поки, раптом, не виявилось, за результатами ДНК, що поневічене тіло полковника, майже з перших днів, перебувало в одному із моргів Донецької обл.
Виявилось, що людина, яка транспортувала тіло о 2014 році чи то втратила документи чи то переплутала, але факт залишається фактом - тіло комбрига нарешті знайшли.
Ось така жахлива історія відбулась у наш з вами час. Саме про це я думав сьогодні, коли почув призвіще ПОЛКОВНИК ПІВОВАРЕНКО ПАВЛО ВАСИЛЬЙОВИЧ......ДЗВІН.....ПОСТРІЛ.....СЛЬОЗИ.....
На мою думку, генерал Хомчак за ознаками зрадника, дезертира, корупціонера та авантюриста має зайняти своє місце, скоріш за все на лаві підсудних.
А полковник ПІВОВАРЕНКО ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ - має залишитися в наших серцях та пам'яті як взірець героїзму, мужності, вірності присязі і прикладу наступним поколінням українських офіцерів.
А ми, українське суспільство - в неоплатному боргу перед ним і його світлою родиною!
