Його назвали - Куля. І тому що, коли малесеньке чорне кошеня знайшли, у нього ще були закриті очі. А розміром воно було не більшим за патрон від американського кулемета M-2. Тепер, він мав іншу назву та інший калібр-12.7
Ось Куля і був точно такого розміру. Вигодовували його всім підрозділом. Хто був на цей момент у бліндажі, той і годував з сосочки. Малюк смачно чавкав і штовхався лапками.
І тому що, коли очі відкрилися, він знайшов таку розвагу. Чорний малюк стовбурчив хвостик і шерсть на спинці, весь вигинався і робив страшні очі. Зрозуміло, всі хлопці одразу страшно "лякалися".
Він кидався на ноги і впивався в берци або штани своїми маленькими і гострими, як голочки зубками.
-Ти ба, якій спритний. Як куля.
Сказав один із бійців. Ось так до нього і прилипло.
Куля.
Спав Куля тільки з одним хлопцем. Богдан.
Він був для нього і мамою і татом. Решта ревнували і намагалися заманити непосідючого малюка смачними консервами, але той.
Той не йшов ні в яку. Частування з'їдав, а потім забирався на коліна Богдана і задоволено муркотів.
І хлопці, чиї серця і душі стали сповнені ненавистю, а руки огрубіли. Відходили від боїв і втрат. Вони посміхалися губами, відвиклими від посмішок. І гладили маленьку, бешкетну істоту.
Що нагадувала їм про те, інше життя і їхній дім.
Загарбники йшли хвилями. Вони намагалися прорвати цю ділянку, бо тоді відкривався оперативний простір для наступу. Тому, бої були важкі і дуже кровопролитні. Багато хто гинув, а поранені часто не поверталися назад. Списувалися дочиста.
Підрозділ рідшав. А поповнення все не йшло і не йшло. Проблема була з цим.
Куля подорослішав і бліндаж перетворився для нього на єдиний рідний дім. Та він і не знав ніякого іншого. У нечасті години перепочинку і затишшя.
Куля забирався на коліна Богдана або лягав поруч, а Богдан.
Мріяв про той час, коли вони переможуть і всі повернуться додому.
-І поїдемо ми з тобою, Куленько.
Говорив він великому чорному коту.
-Додому поїдемо, Куля.
У мене велика хата і сім'я велика.
Говорив він Кулі, перебираючи шерстинки на його спині. І Куля муркотів згідно і шкреб руку своєї коханої людини кігтями.
-Поїдемо. І познайомлю я тебе зі своєю дружиною, трьома доньками і мамою.
І скажу їм.
Ото мій бойовий побратим.
Ми з ним багато пройшли разом. І будеш ти в мене жити, як у Христа за пазухою. Їж усе, не хочу. Гуляй собі великим двором і бався з моїми дівчатками.
І ні снарядів тобі, ні атак орківських, ні безпілотників.
О як!!!
Чуєш, Куля?
Мирний час, кажу тобі, настане.
Куля спав і йому снилися ці чудові часи.
Він то точно знав. Богдан не бреше. Раз його людина сказала, то так тому й бути.
Ось виженуть вони загарбників із рідної землі і всі по домівках. А там. Йой, яке життя настане.
Була в Кулі одна особливість. Яка не раз і не десять, рятувала життя його бойових побратимів.
Чорний кіт за кілометр чув безпілотник, що наближався. Як йому це вдавалося, одному богу відомо, але.
Він підхоплювався посеред сну, вигинав спину дугою, розпушував хвіст і в його очах. Запалювався бісівський вогонь. З гарчанням і шипінням, він вискакував із бліндажа і невідступно дивився в бік смерті, що наближалася. І хлопці могли не сумніватися.
Куля знає. Він не підведе. І вони збивали на підльоті смерть, що прямувала до них в окоп.
Усі дуже поважали Кулю за це і навіть особисто виготовили для нього маленький шкіряний нашийник. З маленькою медалькою.
На якій було написано.
"Медаль за відвагу. Коту Кулі.
Від усього підрозділу."
Можете звичайно сміятися, але. Для хлопців усе це було всерйоз.
Нагороду вручили на загальному шикуванні. Лейтенант вийшов уперед, взяв на руки Кулю і виголосив гарну промову, а потім.
Одягнув йому нашийник із медаллю. Поставив у стрій і всі віддали йому честь, витягнувшись, як і годиться при нагородженні такого героя.
І Куля вважав себе одним із команди. Він бачив себе точно таким самим бійцем, як і будь-хто з солдатів.
Ось так і сталося це. Вночі.
Ні з того, ні з сього. Вночі вирішили загарбники піти в атаку. А коли відбили їх. І вони відкотилися назад, зазнавши великих втрат.
Знову пішли безпілотники і Куля. Точно знав, звідки вони підлітають, але.
Цього разу. Орки застосували іншу тактику. Один із безпілотників-камікадзе. Під зав'язку навантажений вибухівкою і забезпечений особливо тихим двигуном. Зайшов ззаду, і користуючись тим, що всі були відвернуті на відбиття кількох пристроїв спереду.
Уже вийшов на пряму атаки. Тобто, знизився до кількох метрів і, набираючи швидкість, двигався до окопу. Це була вірна сме.рть для всіх. Ніхто вже не зміг би його збити, ні спеціальною рушницею, ні автоматною чергою.
Справа була всього в кількох секундах.
І вони неодмінно загинули б.
Загинули б, якби не Куля.
Який за шумом стрілянини і криків. Дуже добре почув цей ледве помітний, але так добре відомий йому шум.
Він вигнув спину і глянув на свого Богдана, який дивився в інший бік. Це була його людина. Та людина, яку він любив.
І рішення було ухвалено.
Воно не обговорювалося. Тут було особливо нема про що думати й говорити.
Він стрибнув востаннє до Богдана і штовхнув того головою в обличчя.
-Куля! Куля!!!
Закричав Богдан.
-А ну. Швидко в бліндаж.
Куля нявкнув і заглянувши в очі своєї людини.
Злетів на бруствер і кинувся у зворотний бік від бою.
-Ти куди? Ти куди, Куля?!!!!
Закричала людина.
Його очі. Очі людини і вуха. Не могли бачити і чути смерть, що підкрадається ззаду.
Куля стрибнув. І став стіною на шляху.
І безпілотник, вдарившись у несподівану перешкоду.
Вибухнув.
Усього за двадцять метрів від окопу.
Вибух був такої сили. Що вибуховою хвилею всіх кинуло на землю. На дно окопу. Усі оглухли й осліпли на кілька секунд, а коли отямилися.
То повалили на землю Богдана. Який виривався з їхніх рук і кричав.
-Куля! Куля!!! Куленька!!!
Він намагався вискочити з окопу і кинутися туди, де зник його улюбленець.
Вранці перед усім строєм, ховали Кулю.
У невеличку коробочку поклали його фотографію і кожен із бійців.
Знімав із грудей нагороду і клав туди.
А коли коробка наповнилася до країв. Командир відпоров ножем з рукава шеврон і один зі своїх погонів.
Поклавши поверх усіх нагород.
Він опустив коробку у вириту ямку біля великого, посіченого осколками і кулями дерева.
Усі стали струнко і віддали честь.
-Спи спокійно, Куля.
Сказав командир.
-Ти виконав свій довг до кінця.
Він віддав честь і сказав.
-Завжди вірний.
Богдан ридав. Він намагався стримати сльози і щось сказати, але в нього не виходило.
Через тиждень хлопці притягли великий шматок граніту і по черзі стали полірувати його.
На рівній і відполірованій до блиску стороні колишній художник, а нині сержант десанту. Вигравіював великого чорного кота і написав.
"Кулі. Коту Герою. Полеглому смертю хоробрих і тому, хто закрив собою нас усіх.
Життя натомість. "
Ніхто не розумів, чому - життя натомість, але.
Чомусь усім здавалося, що це дуже правильно.
Так вони й тримають там оборону. Досі. І відступати не збираються.
Погодьтеся, пані та панове.
Не можна ж, віддати загарбникам Кулю.
Ніяк не можна.
Йшов третій рік війни.
Олег Бондаренко-Транський
Переклад Лариса Войтковська
Від себе: йшов десятий рік війни...
