Міністр оборони Степан Полторак дав розгорнуте інтерв’ю журналісту Віталію Гайдукевичу на 5-му каналі. За більше ніж годину часу Степан Тимофійович розповів про чимало цікавих речей, але мене особливо зацікавила його розповідь про склади – після Сватова, Балаклії, Калинівки та Ічні ця тема неймовірно болюча. І от що виходить.
Спершу про те про що міністр Полторак не казав. Велика кількість складів в Україні зумовлена тим, що під час виводу радянських військ з країн Варшавського договору в останні роки існування СРСР, чимало боєприпасів були вивезені на територію України і розміщені або на складах, що існували тоді, або просто на ґрунті – до кращих часів. Вся ця маса залишилася по спадку Незалежній Україні і відтоді стала для одних нечуваним джерелом збагачення, а для інших – неймовірного геморою.
Розумієте, зброю і боєприпаси останніх зразків можна продавати – і їх продавали всі, від маловідомих армійських бізнес-ділків до прем’єра Тимошенко. Інша справа – боєприпаси, які довго пролежали на ґрунті і дієздатність яких викликає підозри, або такі для яких нині важко знайти відповідні люфи. Наприклад мені доводилося спілкуватися з працівниками складів у Новобогданівці (Запорізька область) як стверджували, що в них серед іншого перебували німецькі боєприпаси часів Другої Світової війни. От після війни вони були актуальні, на території НДР (де німецької зброї хоч залийся) – так само. А зараз… Так само доводилося чути про снаряди до гармат-сорокоп’яток, знятих з виробництва у 1946 р.
Все це багато років благополучно гнило, бійці вручну розбирали снаряди на кольорові метали, тощо.
За словами міністра оборони на 2014 р. більшість складів боєприпасів стояли під скороченням. Тобто офіційно їх невдовзі мусили ліквідувати. Але. При цьому ніхто не виділяв коштів на вивіз боєприпасів і їхню охорону. На всі склади тоді виділяли порядку 5-7 млн грн. щороку. Простіше кажучи, в Україні величезна кількість боєприпасів стояли практично без охорони. Все таки в Москві сидять ідіоти – уявіть який феєрверк почався б, якби вони кинули всю масу своїх диверсантів на наші склади тоді.
Нині ситуація дещо змінилася. Другий рік фінансування складів коливається в межах 500 мільйонів на рік. Але й це – копійки. За оцінками міністерства оборони для забезпечення повної охорони складів потрібно щороку біля 15 мільярдів грн.. Чому так багато?
Шановні, ви колись бачили як в часи СРСР була організована охорона військової частини периметром у 2-3 км? З якою частотою стояли пости? Де були натягнуті дротові загорожі? Як часто мінялися караули, в т ч на вишках? Зважте на те, що в Україні буває зима і морози – а в таку погоду довго в караулі не простоїш. Зважте на те, що в караулі подекуди стоїш під зливою і до каптерки приходиш мокрий як хлющ. Скільки там треба людей, за умови що в караулі вони стоять не робочу зміну у 8 год, а згідно статуту, і що людям періодично властиво мати вихідні, відпочивати, хворіти? Тепер зважте, що всім цим людям треба платити з/п, їх треба годувати і забезпечувати формою (вони військовослужбовці). Їм треба гарячої води і освітлення, і по периметру – обов’язково. Їм треба зв’язок, при чому не той, який потенційний диверсант прослухує за допомогою міліцейської рації. Їм треба регулярно проводити регламентні роботи зі зброєю і їздити на стрільбище… Тощо й тощо.
Хороша сума виходить? А тепер прикиньте, що сукупний периметр всіх складів в Україні більше сотні кілометрів. Скільки народу треба аби все це закрити? Цифра у 15,4 мільярди вже не виглядає нереальною?
Виглядає. Бо держава не може витрачати такі дурні кошти. І Степан Полторак розповів, які шляхи вирішення проблеми існують зараз.
По-перше, основні типи боєприпасів розосереджують по різних менших складах – аби не лежали в одному місці. По-друге, в країні будують закриті заглиблені залізобетонні конструкції для зберігання боєприпасів, убезпеченні від проникнення сторонніх осіб з одного боку і забезпеченні сучасними системами охорони з іншого.
На початку жовтня в експлуатацію був зданий комплекс складів на Хмельниччині. 37 залізобетонних сховищ, 70 км електромереж, 20 км водогонів, 15 кілометрів доріг із твердим покриттям. Робот проведено на один мільярд 250 мільйонів гривень – з урахуванням всіх вимог НАТО. За словами міністра Полторака до Нового року в експлуатацію будуть здані ще 10 об’єктів. Але…
Всього цього мало. Не встигаємо ми за потребами. За наявного фінансування робіт на будівництво всіх потрібних складів Україні потрібно біля 20 років. Міністр Полторак зазначив, що після вибухів міністерством оборони до відповідальності були притягнуті 75 осіб, у тому числі 20 генералів. Але результат цього такий, що темою складів взагалі ніхто не хоче займатися. Що це означає? Це означає, що цей напрямок став таким, на який призначають у покарання – бо що б ти не робив і як не крутився, винний залишишся за будь-яких умов. Бо ну немає в тебе ресурсів забезпечити охороною всі склади – ну от просто нема. А Москва – не спить.
Ворожа ДРГ знає десятки способі як потрапити на склад – особливо коли периметр закритий недостатньо. Вибухівку пронести може й сам працівник складу – мотивований відповідними грішми, або ватними переконаннями. Ще одна пошесть – використання диверсантами безпілотних літальних апаратів. Вже існують прецеденти збиття БПЛА над військовими частинами і навіть затримання «пілотів». Зараз з цими гавриками розбирається СБУ.
А висновок з усього сказаного такий. 23 роки для охорони боєприпасів не робилося ні чорта. Україна опинилася в ситуації влучно описаній Тарасом Шевченком: «присплять лукаві і в огні її окраденую збудять». Нині міністерство оборони докладає неймовірних зусиль аби ситуацію виправити – але їх мало. Треба більше ресурсів, коштів, робочих рук, часу…
І Бог би з ним коли міністерство оборони критикують громадські активісти – ну, робота у них така. Але коли до хору критиків підключаються особи, які як раз таки були раніше при владі і які ні чорта не зробили тоді для виправлення ситуації з боєприпасами на складах – це вже не критика.
Це лицемірство і брудне політиканство.
