Всоте черговий "мегаблогер" з шістьма тисячами читачів пише пост про Пономара. Типу "а хто він такий, що про нього всі говорять? Ану, розкажіть мені" (мені прийшло повідомлення, що мене теґнули в коментах, так я про це дізнався).
Читачі йому відписують, що це блогер зі 152,000 читачів; книга якого стала у 2015 бестселером в Україні; особа, яка у 2014 році передбачила план Маршалла для України, а в лютому 2015 — миротворців на Донбасі; людина, яку згадують американський Форбс та Голос Америки; автор відомих статей 2014-2015 років — "Карти...", "За білою стіною", "Початок шляху", "Мало, пізно" (цю, до речі, скоро доведеться підняти, адже там прогноз джавелінів для України), тощо.
Та цей "мегаблогер" продовжує ліниво відшкрябувати, типу "ну навіть не знаю, чи варто мені до того Пономара дивитися..."
Але справа не в цьому. Зауважив там кілька коментарів такого змісту: "а я на нього підписався, але чисто поржати", "я підписався, але це писанина для людей з низьким IQ", тощо.
Звичайно, я баню таких "коментаторів". Це логічно та справедливо. Навіщо їм така спокуса, якщо вони так мордуються?
Та справа навіть і не в цьому. Опісля починається найцікавіше. Приходить у скриньку низка листів з новостворених профілів такого змісту: "Олеже, сталась жахлива помилка. Я зовсім не те мав на увазі. Я Ваш старий читач і тои роки починав ранок з Ваших постів. Будь ласка, розбаньте мене. Це ж несправедливо."
Ось це й називається — зразкова мерзота. Виникає бажання піти до душу і не виходити кілька годин.
Агов. Це ж фейсбук, вільна територія. Хочеш — читай. Не хочеш — не читай. Навіщо все решта?
